Передмова до Вчення про десять сфірот. Частина чотирнадцята

Публікується за виданням “Вчення про десять сфірот”, частина перша.

Продовження. Тринадцяту частину читайте тут.

Єгуда Ашлаґ (Бааль Сулам)

110. І до цих пір роз’яснили ми лише залежну любов на двох її рівнях. Але все ще потрібно зрозуміти, – як удостоюється людина прийти зі своїм Владикою до двох стадій незалежної любові?

І в цьому питанні потрібно добре зрозуміти сказане в трактаті Кідушин (стор.40): “Нехай людина завжди буде бачити себе, ніби вона є наполовину винною, а наполовину – виправданою. Здійснила одну заповідь – щасливою є вона, бо схилила себе до виправдання. Здійснила один злочин – горе їй, бо схилила себе до звинувачення. Рабі Ельазар, син рабі Шимона каже: “Оскільки весь світ засуджується за більшістю його, то й індивідуум засуджується за більшістю його: зробив одну заповідь – щасливий він, бо схилив себе і весь світ до виправдання, зробив один злочин – горе йому, бо схилив себе і весь світ до звинувачення, – адже через єдиний прогріх, що вчинив він, втратили він і весь світ велике благо”.

111. І на перший погляд, слова ці є важкими від початку і до кінця. Адже він говорить, що той, хто виконує одну заповідь, відразу ж схиляє чашу терезів до виправдання, бо судиться за більшістю. Хіба не сказано це лише про тих, хто є наполовину винним та наполовину праведним, про що рабі Ельазар, син рабі Шимона, не мовить зовсім. І головне залишається неясним. І Раші, благословенна пам’ять його, витлумачив його слова тим, що ґрунтуються на сказаному: “Завжди буде бачити людина себе так, ніби є наполовину винною та наполовину – праведною”. А рабі Ельазар, син рабі Шимона, додає: щоб бачила також і весь світ так, – ніби вони є наполовину винними, і наполовину – праведними. Однак головне залишається неясним. І навіщо змінив слова його, якщо сенс один?

112. А найважче – в самій суті справи: (в тому) що людина буде бачити себе, ніби вона лише наполовину є винною. І це дивно: якщо людина знає свої численні гріхи, то (як) буде брехати собі, кажучи, що вона розділена навпіл? А Тора сказала: “Від брехливого слова віддалися”? І ще, – адже мовиться: “І один грішник знищить багато блага”. Тобто через одне порушення схиляє він себе і весь світ до звинувачення. Адже мова йде про справжню реальність, а не про якусь оманливу фантазію, котру людина повинна уявляти для себе і для світу.

113. А також незрозуміло: чи можливо, щоб не було в кожному поколінні багатьох людей, які виконують одну заповідь? І як же світ схиляється до виправдання? Тобто, стан взагалі не змінюється, а світ діє, як заведено? І необхідна тут додаткова глибина, оскільки для слів цих, з поверхового погляду, немає ніякого розуміння.

А саме: мова зовсім не йде про людину, – яка сама знає, що гріхи її численні, – аби навчити її брехні про те, що вона ніби “розділена навпіл”. І що немає ані крихти, якої б їй бракувало, крім однієї заповіді. Бо це взагалі не у звичаї мудреців. Мова ж йде про людину, яка відчуває та являє собою абсолютно закінченого праведника і знаходить себе у повній досконалості. І це тому, що вже удостоїлася першого ступеня любові через розкриття очей в Торі, коли вже Той, хто знає таємниці свідчить про неї, що не повернеться більше до дурості своєї.

І написане для людини прояснює їй шляхи її та доводить їй, що все ще вона – не праведник, а “середній”, що означає: наполовину – винна і наполовину – праведна. І це тому, що все ще бракує їй “однієї заповіді” з 613 Заповідей, що в Торі, – і це заповідь любові. Тому що все свідоцтво Того, хто знає таємниці, що людина не згрішить більше, – воно лише через ясність, (котра присутня) в її осягненні про (існування) великої втрати від порушення, – що розглядається як трепіт перед покаранням і називається тому “поверненням з трепоту”.

114. Також роз’яснилося вище, що цей ступінь повернення з трепоту поки що виправляє людину лише з моменту повернення і далі. Однак усе горе й страждання, які відчувала, перш ніж удостоїлася розкриття лику, залишаються як і були, – без усякого виправлення. Також і порушення, які здійснила, – не виправилися в неї повністю, а залишаються в категорії помилок.

115. І тому сказано, щоби така людина, якій все ще бракує “однієї заповіді”, бачила себе такою, як ніби вона є наполовину винною й наполовину праведною. Тобто, щоб уявила собі, що той самий період, коли удостоїлася повернення, знаходиться ніби посередині її років, і таким чином стає “наполовину винною”. Тобто, – за ту половину її років, яку пережила, перш ніж зробила повернення; і за них вона, звичайно ж, є виною, оскільки повернення з трепоту не виправляє їх.

І виходить також, що вона “наполовину праведна”. Тобто в половину її років з часу, коли удостоїлася повернення, і далі, – тоді вона, звичайно ж, праведна, оскільки впевнена, що вона не згрішить більше. Таким чином, в першу половину її років вона є винною, а в останню половину її років вона – праведна.

116. І сказано людині, щоб думала сама, що якщо зробила “одну заповідь”, тобто ту заповідь, якої не вистачає їй з 613-ти, – то щасливою є вона, що схилила себе до виправдання. Бо той, хто удостоюється заповіді любові, – тобто через повернення з любові, заслуговує цим того, що зловмисності обернулися йому на заслуги, – тоді і всі страждання й печаль, які він завжди відчував, перш ніж удостоївся повернення, обертаються йому на нескінченно чудові насолоди, – до того, що шкодує він сам про те, що не страждав від них у багато разів більше. Як у притчі про господаря та люблячого його єврея. Це, власне, й називається “схиляння на чашу виправдання”, – адже всі його почуття, (що пов’язані) з помилками та зловмисностями, обернулися йому на “заслуги”. Це і є схилянням до “чаші виправдання”, – адже вся чаша, що є повною провини, перетворилася на чашу, яка є повною заслуг. І це перетворення називається мовою мудреців “схиляння”.

117. І ще говорить та попереджає його, що доки він – “середній” та не удостоївся “однієї заповіді”, якої бракує йому з 613-ти, – нехай не вірить у себе до дня смерті своєї. І не буде покладатися на себе навіть на основі свідоцтва Знаючого таємниці, що не повернеться більше до дурості своєї. Бо він ще здатний прийти до порушення. І тому нехай думає про себе, що якщо скоїв одне порушення, – горе йому, що схилив себе до винності.

Бо тоді буде втрачене негайно все його чудове осягнення в Торі і все розкриття лику, якого удостоївся; і повертається до стадії вкриття лику. І виходить, що схиляє себе до винності, бо будуть загублені всі заслуги і благо, навіть з останньої половини його років. І про це наводить йому доказ з написаного: “І один грішник винищить багато блага”.

118. Тепер ти зрозумієш доповнення, яке додається рабі Ельазаром, сином рабі Шимона. Також і те, чому не наводить фразу про наполовину винного, а (лише про) наполовину виправданого. Бо там йдеться про другу і третю стадії любові, а рабі Ельазар, син рабі Шимона, говорить про четверту стадії любові, яка є вічною любов’ю, – тобто розкриттям лику в його справжньому вигляді, – у вигляді Доброго й такого, що приносить добро поганим й хорошим.

119. І роз’яснилося там, що неможливо удостоїтися четвертої стадії, окрім як в той час, коли він відає і знає всі справи улюбленого, – як він поводиться з усіма іншими, аби в жодній з них не було йому нестачі. І тому також і великої заслуги, – коли людина удостоюється схилити себе до виправдання, – все ще недостатньо їй, щоб удостоїтися довершеної любові, тобто четвертої стадії. Бо зараз осягає властивість Його як Доброго й такого, що приносить доброго поганим й хорошим лише виходячи з Його управління по відношенню до себе самого.

Однак ще не знає про Його управління в цій піднесеній та чудовій формі над іншими створіннями світу. І роз’яснилося вище, що доки він не знає всіх справ улюбленого з іншими, – аж до того що ні в одній з них не буде нестачі, – любов все ще не є вічною. І тому зобов’язується схилити також і весь світ до виправдання. І лише тоді розкривається йому вічна любов.