Рабаш про страждання в духовній роботі

Барух Ашлаґ (РАБАШ)

І чим більше виснажували його

Стаття 16, 1985р.

Ось, написано: “І чим більше виснажуватимуть його, тим більше примножуватиметься і тим рвучкіше зростатиме, і гребуватимуть синами Ісраелєвими” (Шмот, 1)[1]. Сенс цього уривку: виходить, що чим більше виснажуватимуть його, – тобто в тій мірі, що виснажуватимуть його, – точно в тій мірі примножуватиметься і рвучко зростатиме. Виглядає так, неначе це є умовою, що розплодження й примноження в роботі є неможливими, без того, щоби були передусім, як основа, – страждання.

І для того, щоб зрозуміти сказане вище, треба знати те, що є головним в нас, тобто яка вона, наша сутність. А як пояснено у “Передмовах”[2], вона, – це виключно наше бажання отримувати. І, звісно, коли бажання отримувати наповнює свою потребу, – наповнювання це не зветься роботою, бо роботою називається те, за що одержують оплату.

Це означає, що роботою називаються дії, від яких людина ладна відмовитись, а робить вона їх лише тому, що немає вибору, адже вона прагне отримати якусь платню. А платнею зветься річ, якої жадають. І все бажання та прагнення людини – до цієї речі. А справжнім прагненням називається, коли ця річ торкається серця людини настільки, що каже вона: “Краща для мене смерть моя, ніж моє життя”, – якщо не буде в неї можливості досягти її. Виходить, що коли немає в людини муки й болю від того, що бракує їй тієї речі, якої вона жадає, це не називається прагненням. І мірою страждань вимірюється міра її прагнення.

Тому, згідно з цим, виходить, якщо людина бажає отримати якесь наповнення, повинно бути в неї передусім відчуття його нестачі. Бо немає світла без клі, і не можна наповнитись чимось, у чому немає потреби. Наприклад, людина не може їсти без хотіння й насолоджуватись відпочинком без стомленості.

Тому, якщо людина не терпить страждань від того, що “єгиптяни”, які в її тілі, завдають їй болю, якщо вона бажає не слухатися їх, а йти шляхом, який не за їх бажанням, то це означає, що нема ще в неї достатнього бажання для визволення з Єгипту, – позбавлення свого егоїзму. Бо корінь отримання, який є в людини, зветься “самолюбство”, і це властивість “Єгипту”. При тому, що є багато народів, які, загалом, називаються “сімдесят народів”, і вони – протилежність святості[3], а також, – сім сфірот, а кожна категорія складається з десяти, і це – складає сімдесят народів. І у кожного з народів є його пристрасть, специфічна для нього, як категорії.

А кліпа “Єгипет” це загальна кліпа, куди впали іскри святості, і народ Ісраелю, який перебував у Єгипті, був зобов’язаний виправити їх. І якщо так, – має бути насамперед біль і страждання через те, що вони не в змозі вийти з-під їхньої влади, як написано: “Стогнали сини Ісраелю від праці й голосили, і знявся лемент їхній від праці, до Творця. Почув Творець їхній стогін…”.

І маємо уточнити те, чому “від праці” написано двічі. Треба пояснити, що всі стогони були від праці, – тобто не могли працювати заради Творця. І страждання їхні були саме від того, що роботу, яку вони виконували, не могли робити заради Творця через кліпу Єгипту. І тому написано двічі “від праці”:

1) що всі зітхання були не про щось, чого їм бракувало, [бо] тільки однієї речі їм не вистачало, – а саме, не бажали жодних надмірностей і жодної оплати, проте був той їхній хісарон[4], – коли відчували муки й біль, від того, що нічого не могли зробити заради Творця; це пояснюється, іншими словами, – що прагнули, аби було у них бажання дати задоволення Творцю, а не своїй користі, і не могли, і через це тужили; і це називається, що хотіли трохи опори в духовному;
2) друге “від праці” з’являється, аби роз’яснити: “І знявся лемент їхній до Творця”, – те, що Творець чув їхній стогін, було тому, що просили лише роботи; і щоби вказати на це, з’являється друге “від праці”; виходить, що все те вигнання, яке вони відчули, було тільки від того, що були під владою кліпи Єгипту, і не могли зробити нічого, що було б лише заради віддачі.

Ось, [написано] в Зогарі (Шмот, лист 108, і в [коментарі] “Сулам”, пункт 341) таке: “Сказав рав Єгуда: “Прийди й дивись, що воно так, як сказав рабі Єшуа з Сахніну, що увесь той час, коли дана була їхньому вищому управителю влада над Ісраелєм, не чути було криків Ісраелю. А як впав їхній вищий управитель, написано: “І помер цар Єгипту”, то в ту ж мить “Стогнали сини Ісраелю від праці й голосили, і знявся лемент їхній, від праці, до Творця”. Але до того часу не діставали відповіді на крики свої”.

І, згідно з цим, маємо право сказати: якщо не прийшов час скинути вищого управителя Єгипту, – немає місця вибору, аби повернулися до Творця і щоб змогли вийти з вигнання. Бо (в пункті 340 в [коментарі] “Сулам” [Бааль Сулам]) говорить: “У ті численні дні, – бо були численні стосовно перебування Ісраелю в Єгипті, тобто, що прийшов кінець. І через те, що виповнилось до кінця їхнє вигнання, що написано? “І помер цар Єгипту”. Що це означає? Те, що скинутий вищий управитель Єгипту зі своєї величі, і впав зі своєї гордині. І тому говорить Писання про нього: “І помер цар Єгипту”. Бо спуск вважається щодо нього як смерть. І коли впав цар Єгипту, який є їхнім вищим управителем, згадав Творець Ісраель і почув їхні молитви”.

І Зогар ставить таке питання про вислів “У пригнобленні твоєму спіткають тебе всі ці речі” (Дварім, 4)[5]: чи це означає, що до того, як здійсниться все сказане, неможливо прийти до досконалості, – виходить, що ти даєш право сказати [що немає свободи вибору]? І пояснює, що все те, що вони повинні пройти, – можуть пройти це мірою відчуття страждань, і це не визначається ні часом, ані кількістю страждань, а лише мірою почуття. (Вчи Зогар).

І це ми можемо зрозуміти на [такому] прикладі. Якщо людина повинна докласти кілограм зусиль, – які є тисячею грамів страждань, – тоді приходить за це оплата, як казали кабалісти: “В міру горя – оплата”. Це означає: людина повинна явити зусилля до того, як отримає оплату, через те, що немає світла без клі, бо немає наповнення без хісарону.

А зусилля, які людина докладає, – це підготовка для набуття хісарону, щоби була в неї потім можливість одержати в нього наповнення.

І, скажімо, тисяча грамів хісарону, – людина може дати їх частками, які будуть визначеннями кількості та якості. Людина може докласти кожного дня десять хвилин зусиль, – тобто горювати про те, що вона є віддаленою від Творця. І може горювати десять хвилин на тиждень про те, що вона віддалена від Творця, чи протягом десяти хвилин на місяць вона пам’ятає, що вона є віддаленою від Творця і тоді вона сумує, і подібне.

І тим же чином це в якості страждань, коли людина сумує в час, коли вона пам’ятає, що віддалена від Творця. При тому, що боляче їй від цього, але ж, – не страшно: є речі, від яких їй більше боляче, бо вона прагне їх.

Виходить, що і якість повинна людина враховувати, а саме – в чому є в неї вибір. Оскільки ж вона має пройти увесь процес зусиль і страждань до кінця, людина приходить до стану “І повернешся до Творця свого, і слухатимешся Його”.

Тому, є вибір у людини, – скоротити час процесу страждань за допомогою додавання часу, як сказано вище, і це зветься кількість. А також, додавати в якості, а це – відчуття страждань від того, що вона є віддаленою від Творця.

Але ж треба знати, що є велика відмінність між кількістю та якістю у способі здійснення. Бо щодо кількості часу людина може зробити собі розпорядок, – стільки-то часу виділити собі, навіть шляхом примусу. Тобто, навіть якщо тіло не бажає сидіти той відрізок часу, який людина виділила собі, бо треба сидіти кілька хвилин, або годин, сидіти й горювати про те, що вона віддалена від Творця, – якщо є в неї сильне бажання і вона не слабка характером, – людина може сидіти й виконувати той порядок, який створила собі. Тому що це – категорія дії, а щодо дії, то це в силах людини, – виконувати щось шляхом примусу.

Однак, щодо категорії якості, – це дуже важко. Бо людина нездатна присилувати себе, щоби відчувала інакше, ніж вона відчуває.

Виходить, згідно з цим, – якщо людина починає вдивлятися в міру відчуття свого, – наскільки вона відчуває біль і страждання від того, що віддалилася від Творця, – іноді вона доходить до стану байдужості. І тоді людина не знає, що робити, бо вона не може змінити своє відчуття, те, – як вона відчуває. І тоді людина збентежена.

І від цього довшає тривалість “вигнання”. Бо важко нам дати належну кількість, а, тим більше, – якість. А в час, коли починає людина аналізувати міру якості хісарону, – бачить, що немає в неї болю, а перебуває вона в стані втрати свідомості, – коли не відчуває, що якщо людина віддалена від Творця, це називається, що нема в неї життя. Але не боляче їй від того, що немає в неї життя.

Тоді немає іншої ради, ніж молитися Творцю, щоб дав їй трохи життя, аби відчула, що вона є небезпечно хворою, і потребує лікування душі.

А іноді людина опиняється в такому становищі, коли вона настільки в стані падіння, що навіть молитися про це також немає в неї сили, – у стані, коли все їй байдуже. І це називається, що дійшла до стану неживого, – тобто, що немає жодного руху.

І в цьому становищі тільки група може допомогти людині. А саме, якщо увійшла вона між товаришами, і не чинить щодо них жодної “перевірки”, аби контролювати їх: чи у них ті ж перешкоди і думки, і вони таки долають їх. Чи просто, – тобто, саме тому що немає в них такої дії, як самоаналіз, – через це вони можуть займатися Торою і заповідями; і як можна уподібнитися їм.

І тоді людина не може отримати ніякої допомоги від групи, бо немає в неї жодного контакту з ними тому, що вони занадто малі, аби бути її товаришами. І, само собою, вона не отримує від них ніякого впливу.

Зовсім інша справа, коли людина входить в товариство не випроставшись, – наче вона розумна, а товариші дурні, – а залишає вона свою пиху.

Між тим, існує правило: “За бідним йде слідом бідність”. Тому недостатньо, що людина в стані падіння, і немає в неї відчуття браку духовного, – приходять до неї тоді, також, і погордливі думки, – тобто, що вона розумніша за всю свою групу.

І повернемося до першого запитання, до того, що говорить Зогар: “І через те, що виповнилось до кінця їхнє вигнання”, – що написано? “І помер цар Єгипту”, бо падіння вважається йому як смерть. І коли впав цар Єгипту, який є їхнім “вищим управителем”, згадав Творець Ісраель і почув їхні молитви. Виходить, що є право сказати, що не допоможе жодна молитва до того, як прийде час. Якщо так, то не треба нічого робити, бо Творець не почує їхні молитви.

І зі сказаного вище зрозуміємо [ці] речі в їхньому простому сенсі: що це те ж питання, яке тлумачили мудреці щодо вислову: “Я – Творець, у свій час прискорю”. Заслужать – “прискорю”. Не заслужать, – “в свій час”. Тобто, коли прийде час, тоді прийде пробудження з боку Творця, за допомогою якого Ісраель повернуться до Творця. Виходить, що вибір стосується перебігу часу, як сказано в “Передмові до книги Зогар”[6] (пункт 16).

Випливає з усього сказаного вище, що не треба людині дивитися на час визволення, – [той], щодо якого написано: “Що не прийнята їх молитва”. Мається на увазі термін кількості та якості страждань, бо є певний строк, в який довершуються страждання. Але можемо скоротити цей час, – мається на увазі, що всю кількість і якість, в яких проявлятимуться страждання, можна скоротити їх. У такій формі, що всі страждання відбуваються в недовгий термін, проте, проявляться в ньому [цілковито] всі страждання, як сказано вище.

[1] “Шмот” (Імена) – друга книга П’ятикнижжя.
[2] “Передмови” (“Книга Передмов”) – збірник написаних Бааль Суламом передмов і вступів до книг.
[3] Святість – віддача як властивість Творця. Стосовно людини – мета духовної роботи, як сказано: “Будьте святі, бо Я святий” (Ваікра, 19, 2), а в процесі її – міра уподібнення Творцю.
[4] Хісарон – відчуття нестачі вищого світла, духовного наповнення, тобто міра відмінності від властивості Творця, повної віддачі. В загальному сенсі – відчуття нестачі будь-чого.
[5] “Дварім” (Слова) – п’ята книга П’ятикнижжя.
[6] “Передмова до книги Зогар” – твір Бааль Сулама про сутність людини як творіння, причини і мету її створення, написаний ним до видання першої частини його коментаря “Сулам” до книги Зогар.