Рабаш про погань і святість в духовній роботі. Частина друга

Завершення. Першу частину читайте тут.

Барух Ашлаг (РАБАШ)

Що означає в духовній роботі: “Того, хто оскверняє себе, оскверняють згори”

(Стаття 26, 1989р.)

І звідси зрозуміємо, чому святість зобов’язана живити кліпот, бо інакше вони не змогли б існувати. Адже бажання завдати насолоди створінням призводить до того, що якщо у створінь немає хоча б у чомусь блага й насолоди, у них немає права на існування, і вони повинні померти. А оскільки людина від природи народжується з тим, щоб отримувати лише заради себе, вона знаходиться під владою кліпот, і тому не може отримувати життя від святості. І тому, навіть коли вона починає займатися Торою і заповідями, вона зобов’язана починати з ло лішма. І в такому випадку, звідки ж у неї тоді буде життя? Тому святість дає живлення кліпот, аби від кліпот були життя і живлення, котрими вони забезпечують створіння до тих пір, поки вони знаходяться під їхньою владою.

І лише за допомогою світла, яке міститься в Торі й заповідях та повертає до джерела, тобто коли вони прийдуть до стану лішма, що відбувається у той час, коли вони можуть вчиняти дії з віддачі, – зникає для них вкриття, зване скороченням. І тоді вони можуть отримувати своє життя від святості, де розкриваються справжні насолоди. І не ті, які вони отримували, – “тонке світло” від святості, – а справжнє світло святості.

І звідси зрозуміємо те, що ми запитали про сказане в книзі Зогар з приводу уривка: “І Малхут Його над усім панує”[1], – що Шхіна роздає харчування всім: тваринам і худобі і т.п., і навіть собакам і віслюкам, тобто кліпот. Адже потрібно зрозуміти, – навіщо Шхіна повинна живити їх. І зі сказаного вище зрозуміємо, що оскільки без світла й насолоди існувати неможливо, а іншої сили, яка живила б їх, в світі немає, як сказано: “Немає нікого окрім Нього”[2], – Шхіна живить їх та дає їм їжу, аби вони могли існувати. І Шхіна роздає харчування кожному згідно з його рівнем, як сказано: “Не дивлячись на те, що всі жертви для Творця,… з них Він роздає собакам, – це негідні жертвопринесення, які Він віддає Самаелю, званому собакою,… а є серед них ті, що подібні до ангелів служителів, а є серед них ті, що подібні людям”[3].

Виходить, що Шхіна роздає харчування кожному згідно з його властивостями. Тобто, є люди, які відносяться до категорії “люди”, а є ті, що відносяться до категорії “чисті тварини”, і є такі, що відносяться до категорії “собаки”, і т.п. І всім їм Шхіна дає харчування. Однак кожен отримує своє наповнення відповідно до свого старання підніматися сходами святості. Тобто, якщо людина досягла рівня, коли вся її насолода полягає в тому, що він служить Цареві, вона отримує наповнення, яке належить до святості. А якщо людина здатна працювати, лише отримуючи для себе, вона отримує відповідно до своїх цінностей і т.п.

Тому ті люди, які хочуть йти шляхом істини і не можуть подолати бажання отримувати заради себе, і вони хочуть живлення аби у них була можливість подолання, – отримують від святості те, що зветься “світло, яке міститься в ній, повертає його до джерела”. І вони отримують живленні відповідно до своєї підготовки, – іншими словами, вони отримують життєву силу, яка полягає в тому, що вони можуть вчиняти дії з віддачі. Натомість ті люди, які все ще знаходяться в стані “собак”, як сказано в книзі Зогар, що вони “гавкають як собаки: гав, гав (дай, дай)”[4], – повинні отримувати живлення в келім, які спрямовані на власну вигоду.

У той же час людина, яка хоче вийти з егоїстичної любові, іноді отримує живлення, тобто життєву силу, від того, що хоче працювати заради віддачі. Але коли вона не цінує живлення котре отримала для келім віддачі, їй дають якусь пристрасть. І вона починає думати про насолоду від цієї пристрасті та забуває про всю духовну роботу. І негайно отримує падіння, – до того, що вона вже не відчуває, в якому стані знаходиться. А насправді, вона знаходиться без свідомості, тобто зараз їй невідомо, що є така річ як духовність, якою вона до цього займалася всім серцем. І раптом у неї все забулося, допоки не приходить до тями і не починає відчувати, що знаходиться у стані падіння. І це подібно до того, як якщо б у неї, не дай Бог, трапилася дорожня аварія, і вона залишилася без свідомості, а після того, як прийшла до тями, бачить, що знаходиться у лікарні. Так само і людина, яка йшла по шляху досягнення (стану) заради віддачі. Раптом її вразила якась пристрасть, що увійшла в її серце, і вона знаходиться без свідомості, тобто впала до матеріального світу. І лише через деякий час вона приходить до тями, – тобто почула звістку згори, що вона не в порядку.

А пристрасті у всіх людей не однакові. Іноді буває, що людину вражає думка, що для неї буде краще, якщо вона буде працювати заради власної вигоди, а не заради небес. І ця думка, що вразила її, вже називається дорожньої аварією, якщо вона не бачила небезпеки до цього, – тобто в неї ще був час подолати цю думку, аби вона не увійшла в її серце. Однак форма пристрасті неоднакова у різних людей. Іншими словами, у кожної людини пристрасть вдягається у свою форму. І навіть в однієї людини теж не всі часи однакові. Іншими словами, кожного разу пристрасть вдягається у людини в свою форму, і все згідно часу і т.п.

А пристрасть подібна до приманці, – як ми бачимо, що той, хто хоче зловити рибу, бере вудку і вішає (на гачок) якась тварину або шматочок м’яса. І коли риба бачить це м’ясо, вона дивиться на ту насолоду, яку вона може від цього отримати. А коли вона дивиться на насолоду, у неї немає жодних інших думок, і у неї немає можливості подумати, що взявши приманку, вона помре, адже людина витягне її з води, і вона автоматично помре. Але в цей момент у неї немає можливості думати про це.

Так само і людина, коли вона бачить якусь пристрасть, – це є приманкою, яка спокушає її скористатися цією пристрастю, і тоді в неї немає часу думати, що через це вона помре в духовному сенсі. Адже вся робота, коли вона думала, що все потрібно вчиняти заради небес, – коли дивиться на пристрасть, вона є тією приманкою, яка витягує його з духовної води, де він живе. А тільки-но вона витягує його з духовної води, людина відразу ж помирає в духовному та залишається в несвідомому стані. Тобто вона не усвідомлює, що вже померла в духовному, оскільки абсолютно не пам’ятає, що в світі існує духовність, і про все забуває.

Однак потім згори їй дають отямитися, і вона бачить, що зараз знаходиться в стані падіння. Іншими словами, під час підйому людина дивилася на всі пристрасті, як на річ, що відокремлена від неї, тобто вони ніяк не вабили його, і в глибині серця вона відчувала силу огиди так, що не хотіла навіть і думати про них. І раптом отримала пряме відношення до них, тобто вони стали близькими її розуму та почуттю, до такої міри, що коли вона приходить до тями, – не розуміє, як між ними виникла якась спільність.

Однак існує правило, що коли вищий опускається на місце нижнього, він стає подібним до нього. Тобто виходить, ніби вони були разом, і між ними немає дистанції, що існувала раніше, коли вищий перебував на своєму місці нагорі. Вірним є і зворотне: коли нижній піднімається на місце вищого, він знаходить спільність з ним, – немов би він завжди був на місці вищого, і він віддаляється від стану нижнього.

Виходить, що ця приманка подібна зору, де “зір” не обов’язково означає бачити очима, тому що зором називається також і думка, – тобто розумовий зір. Іншими словами, – якщо виникає якась думка про гріх, як щодо розуму, так і по відношенню до серця. Існує правило: “Око бачить, а серце бажає”[5], – виходить, що через зір він безумовно прийде до жаги, незважаючи на те, що стосовно зору людина не володіє ситуацією: тобто коли у нього виникає якась думка, чому він винен в цьому? Або коли він раптом бачить щось очима, – що він може зробити?

Це мій господар, батько і вчитель пояснив, задавши питання щодо висловлення мудреців про те що “людина не скоїть злочин, якщо в неї не увійшов дух глупоти”[6]. І він запитав: чому їй дається те, що входить в неї дух глупоти, аби згрішила? Адже якби до неї не увійшов дух глупоти, вона би не згрішила. У такому випадку, чому ж людина винна в тому, що до неї увійшов дух глупоти? І він відповів: адже існує правило “око бачить, а серце бажає”, – виходить, що і відносно зору людина теж не винна. Однак якщо вона не розкаялася з приводу зору, хоча в цьому начебто вчинила помилку ненавмисно, вона обов’язково прийде до жаги, а жага – це вже гріх.

Виходить, що те, що до неї входить дух глупоти, є великим виправленням для людини, щоби вона не так сильно порушувала святість. Адже під час гріха вона уже не відчуває важливості святості, бо в ньому вже перебуває дух глупоти, і святість автоматично біжить від неї. Іншими словами, якби людина відразу розкаялася в випадковій помилці, – не впала би в справжній гріх, тобто в жадання. А якщо вона не кається, приходить дух глупоти.

І зі сказаного зрозуміємо те, що ми запитали: чому, коли людина оскверняє себе, її оскверняють згори, як сказано у книзі Зогар про уривок: “Якщо буде нечистий від померлого або в далекій дорозі”[7]? І відповідь полягає в тому, що оскільки вона осквернила себе в роботі, у зорі, а осквернивши себе, не розкаялася, її повинні осквернити згори. Тобто їй роблять так, щоб до неї увійшов дух глупоти.

І це на благо людині. Адже коли людина вчиняє без розуміння, це трохи схоже на ситуацію, коли він робить (щось) без наміру згрішити, – у нього немає розуміння, щоб ми могли сказати, що він робить це навмисно. Тому те, що оскверняють згори, є виправленням, і в будь-якому випадку немає питання, чому її оскверняють: адже цим йому роблять добро. І як би там не було, опоганилася вона лише через зір, що без сумніву вважається ненавмисним. Або тим більше потім, коли вона оскверняється через жагу, – їй вже показують, що вона не є близькою до святості.

І хоча бачення і було випадковою помилкою, в будь-якому випадку, в людині ще не було духу глупоти. Разом з тим, під час стану жаги у неї вже був дух глупоти. Разом з тим, можна запитати: адже коли оскверняють згори, в неї є дві речі, тобто зір і жадання. Можливо, він хоче сказати, що навіть якщо була б можливість, щоби була (лише) одна річ, – навіть і тоді людина вже не є гідною наближення.

[1] Писання, Псалми, 103:19. “Творець в небесах затвердив престол Свій, і царство Його над усім панує”.
[2] Тора, Дварім, 4:35.
[3] Зогар, глава Бе-ар, 43.
[4] Зогар, Тікуней хадаш (Нові виправлення), 97:2. “Гав” (арам.) – дай.
[5] Мидраш Раба, Бемідбар, 10:6.
[6] Трактат Сота, 3:1.
[7] Тора, Бемідбар, 9:10.