Рабаш про стани в роботі Творця. Частина перша

Переклад з івриту Міжнародної Академії кабали.

Барух Ашлаґ (РАБАШ)

Ви постаєте сьогодні всі

Стаття 19, 1984 р.

Коментатори питають про те, що написано: “Ви постаєте сьогодні, всі ви: голови ваші, коліна ваші, старійшини ваші й наглядачі ваші, кожна людина Ісраелю”, – що починається в множині, “ви”, а закінчується виразом в однині, “кожна людина Ісраелю”. Ось, автор книги “Маор ве шемеш”[1] поясняє, що тим, що говорить [Писання] в одному вислові і у множині й в однині, – натякає цим на товариську любов. Адже через те, що є у вас “голови ваші, коліна ваші тощо…” і, все ж, кожен не вбачає в собі більшої гідності, ніж у іншої людини з Ісраелю, а всі є рівними в тому, що жоден не звинувачує іншого, – згори також поводяться таким же чином, – міра за міру. Тому й дається вниз щедро все благо.

Згідно з нашим методом, за яким вивчаємо все на одному “носії”, виходить справа так. Людина повинна прийняти на себе владу Творця “як віл у ярмо і як віслюк під поклажу”, а вони – є категоріями “мозок” і “серце”. Тобто, вся робота людини повинна бути заради віддачі.

І згідно з цим виходить: людина робить свою роботу заради віддачі та не хоче жодного відшкодування за це, а хоче вона лише робити святу роботу, і не сподівається, що дадуть їй якийсь додаток до того, що є в неї. Та не хоче, навіть, ніякого додатку в роботі. А коли людина отримує якусь звістку, що вона йде правильним шляхом, – і, певна річ, це було б справедливою вимогою, – також і від цього вона відмовляється тому, що бажає йти із заплющеними очима, вірити Творцю. І те, що є в її можливостях, вона робить, і радіє своїй долі, навіть коли відчуває, що є люди, які мають трохи розуміння в роботі Творця, а вона бачить, що сама вона вільна від усього. Інакше кажучи, є багато випадків, коли також і вона відчуває смак в роботі, а іноді відчуває, що вона – у стані категорії “голови ваші”. Мається на увазі, що іноді людина думає, що зараз вона прийшла до рівня, де більше не може бути в неї таке, щоби змогла впасти у стан ницості. А саме, – до стану, де якщо вона хоче займатися роботою Творця, – мусить докласти великого зусилля аби підкорити своє тіло. І тоді все, що людина робить, – все з примусом, тому що немає в неї ніякого бажання до роботи, а тіло бажає лише спокою, бо не хвилює його нічого.

Однак, саме тоді людина відчуває, що вона вже дійшла ясного знання, що немає нічого іншого в світі, як тільки займатися наміром заради віддачі.

І тоді, беззаперечно, є в неї смак до роботи. А коли й дивиться на попередні стани, які були в неї, вона не може зрозуміти їх зараз, у стані підйому. Тому, згідно з усіма підрахунками, людина вирішує, що вже не може бути такого, щоби було б в неї колись падіння.

Але ж іноді, через день, або по годині, або через кілька хвилин, людина падає в стан ницості. Настільки, що вона не відчуває відразу ж, що впала зі стану свого підйому в “глибину величезної прірви”. Проте по годині, або по двох, – раптом вона бачить, що впала з високих ступенів. Тобто, з того стану, коли був чоловік спочатку впевений, що він – з чоловіків чолов’яга, зараз він виявляється, нібито, “будь-ким з Ісраелю”, – неначе простолюд.

І починає тоді шукати порад в душі своїй: “І що ж я маю зараз робити, як я можу підійняти себе знову у стан величі, яка була в мене?”.

І от тоді людина повинна йти шляхом істини. Тобто сказати, що те, що я перебуваю зараз в остаточній ницості, це означає, що “з небес” кинули мене сюди із заздалегідним наміром, аби я пізнав, – чи насправді бажаю виконувати роботу святості з мотиву віддачі. Чи може я хочу бути працівником Творця з тієї причини, що ця справа задовольнятиме мене більше, ніж інші речі?

І тоді, якщо людина може сказати, мовляв: “Бажаю я зараз працювати заради віддачі, і не хочу я виконувати роботу святості заради того, щоб одержати якесь задоволення в роботі. Навпаки, – цього одного досить мені, – того, що я виконую святу роботу “як будь-хто з Ісраелю”, який іде чи помолитися, чи вивчити якусь частину з щоденного листа (Талмуду), і немає в нього часу розмірковувати тоді, з яким наміром він вчиться або молиться, а просто він виконує дію без усякого особливого наміру”.

Тоді людина знову береться до роботи святості тому, що вона хоче зараз бути просто працівником Творця, без усіляких попередніх умов.

І це те, про що написано: “Ви стоїте сьогодні всі”. Тобто, всі події, які відбулися з вами, – а саме, всі стани, які були в вас: становища величі, чи становища нижчі від величі, що вважалося станом “середнього”, і таке інше, – ви приймаєте всі ці деталі, і ви не оцінюєте один рівень стосовно іншого. Тому що неважливою є для вас жодна оплата, а цінне лише те, що втілюєте бажання Творця, який наказав нам виконувати заповіді і вивчати Тору, і ми робимо це, як кожна проста людина з Ісраелю. Тобто стан, в якому людина перебуває зараз, важливий для неї так, наче вона вважала б, що перебуває в стані підйому. Тоді “…Творець твій уклав з тобою сьогодні”.

Мається на увазі, що тоді Творець укладає з людиною союз. Тобто саме в час, коли вона бере на себе роботу Творця без жодних умов, і згодна виконувати роботу святості без будь-якої оплати, – а це зветься “безумовне підкорення”, – тоді Творець укладає з нею союз.

А справу укладання союзу пояснював батько і вчитель мій [Бааль Сулам], благословенної пам’яті: під час, коли двоє людей бачать, що люблять одне одного, тоді вони укладають союз між собою, що залишаться в любові своїй назавжди. І запитав: якщо вони люблять одне одного, і розуміють, що любов не припиниться в них, якщо так, – союз цей, навіщо він? І заради чого вони укладають цей союз, тобто для якої користі? Іншими словами – що вони набувають тим, що вчинили укладення союзу? Чи це – просто церемонія, чи це для якоїсь користі?

І сказав, що справа укладення союзу полягає в тому, що, як нині вони розуміють, – варто їм, аби кожний любив би іншого, тому що вони бачать зараз, як кожен відчуває іншого, і всі турботи його тільки про добро іншому, – тоді вони укладають союз. Бо оскільки зараз немає в жодного ніяких претензій до свого товариша, – інакше не чинили б укладання союзу, – то вони кажуть один одному, що варто нам укласти союз раз і назавжди. Тобто, якщо прийде, – хай омине нас! – стан, коли будуть нарікання одного на іншого, тоді кожний згадає укладення союзу, який створили тоді, коли любов була відкрита між обома.

То ж і нині, незважаючи на те, що вони не відчувають тієї міри любові, яка була тоді, все ж таки, вони збуджують давнішню любов, і не зважають на становище, в якому вони перебувають зараз, і знову починають чинити добро один одному. І це те, чим допомагає укладання союзу.

Тобто, навіть коли любов, яка була між ними, втратила свою силу, але ж через те, що вчинили укладення союзу, є в них сила повторити, і пробудити любов, яка існувала в них з минулого, – така, що світить, – і уводять її знову в майбутнє.

[1] “Маор ве шемеш” – коментар на Тору, написаний на початку 19 ст. в Кракові.