Переклад Міжнародної академії кабали.
Правда і віра
Стаття 3, 1985
Правда і віра – два протилежні поняття. Ми бачимо, що в нашій молитві, яку постановили члени Великого зібрання, також є дві протилежні речі. З одного боку, порядок молитви побудований так, що її потрібно говорити саме в той час, коли у людини є вада, яку необхідно виправити. Ще мудреці казали, що молитва повинна йти з глибини серця, тобто, щоб вада ця відчувалася всім серцем. Це означає, що в серці не повинно бути жодної, навіть маленької частинки, де була б цілісність, завершеність, навпаки – все серце повинне являти собою цю ваду. І чим відчуття цієї вади є більшим, тим краще приймається молитва.
У книзі «Зогар» мовиться про три молитви: «Молитва Моше – така молитва, що немає їй подібної в іншої людині; молитва Давида – молитва, якої немає в іншого царя; і є ще молитва бідняка. Яка ж з них найголовніша? Молитва бідняка – ця молитва важливіша, аніж молитви Моше і Давида, і важливіша за всі інші молитви, які тільки існують в світі. Який же сенс цього? Сказано, що серце бідного розбите. А Творець, як відомо, близький до тих, у кого розбите серце. І бідняк завжди свариться з Ним, а Творець уважно слухає його слова». Згідно з книгою «Зогар» виходить, що найкраща молитва саме у людини з розбитим серцем, у якої нічого немає для відродження душі, – про такий стан і кажуть, що молитва йде з глибини серця. І ця молитва найважливіша з усіх молитов, які тільки існують в світі, тому що у цієї людини немає нічого такого, аби вона могла сказати: у мене є, а в іншого немає. І ця людина переповнена вадами. І це час і місце для справжньої молитви, що виривається з глибини серця. Це означає, що чим більше воно переповнене відчуттям вади, тим істотніша молитва.
Окрім молитви, тобто прохання, мудреці постановили ще порядок вшанування й подяки, які знаходяться у протиріччі з проханням. Як прийнято в усьому світі, якщо одна людина робить щось хороше іншій, то інша дякує їй, однак обсяг подяки завжди визначається кількістю того хорошого, що було зроблене. Наприклад, якщо один з товаришів допоміг іншому так, що це склало половину прибутку, тобто іншому цього прибутку вистачило лише на половину того, що необхідне для утримання будинку. В даному випадку його подяка ще неповна. Та якщо один з товаришів не лише повністю задовільнив усі потреби іншого, але й надав ще більше, то виходить, що інший буде дякувати йому всією душею й від щирого серця.
Відповідно до вищесказаного виходить, що коли людина дякує Творцеві й вшановує Його, та робить це всією душею, то як наслідок, вона повинна бачити, що Творець задовольняє всі її прохання, в іншому ж випадку її подяка не буде мати цілісність. Людина повинна намагатися побачити, що всі її вади сповнені Творцем. І тільки тоді людина може щиро подякувати Йому, і саме це являється тим служінням, яке й було постановлене мудрецями в молитвах.
Виходить, що молитва і прохання, з одного боку, та служіння й вшанування, з іншого, знаходяться між собою в протиріччі. Оскільки, власне, молитва і прохання являються цілісними лише тоді, коли людина буквально переповнена вадами й бажаннями. Усе зовсім інакше, коли мова йде про служіння й вшанування – у цей час в людині повинні бути вгамовані бажання аби її подяка була щирою.
І потрібно зрозуміти, чому насправді мудреці постановили саме такий порядок молитов, що за необхідність прослідковується в цьому, і що надає нам цей порядок? І ще: як можна поєднати ці дві протилежності?
Арі сказав: «У череві жінки повинні бути «двері», вони потрібні для того, аби не давати плоду вийти назовні до тих пір, доки він повністю не сформується, а також у неї повинна бути «сила», яка формує цей плід». І пояснює суть цього: в матеріальному світі, як наслідок будь-якого порушення в системі дітонародження жінки у неї стається викидень, тобто плід «виходить» назовні недорозвиненим, – такий процес не можна назвати пологами, оскільки плід не являється життєздатним. Тому кажуть, що стався викидень, – це означає, що не народився, а «впав» («був викинутий»).
Так і в духовних світах. В «ібурі», – періоді розвитку духовного плоду, – існує два рівня:
1) власне «ібур», мається на увазі, рівень «малого стану», і це його істинна форма;
2) та стан цей вважається недостатнім; і якщо у будь-якому місці в системі святості існує яка-небудь вада, то це є зачіпкою для темних, егоїстичних сил; тоді вони можуть привести до «викидня», тобто, до стану «відчаю», падіння; під «викиднем» в духовних світах мають на увазі духовний об’єкт, падіння якого відбувається до того, як закінчується процес його розвитку; тому повинна бути духовна сила, яка утримувала би плід, відштовхуючи від нього егоїстичні сили, даючи зародку духовного відчуття довершеності, цілісності, росту.
Та як можна надати ріст плоду в період, коли він ще не може отримати навіть маленький свій стан, адже немає в ньому ще підготовлених бажань («келім»), в які він зможе отримувати аби віддавати? Існує пояснення. Мудреці кажуть, що плід в утробі матері їсть те, що й матір його їсть. Як сказано в трактаті «Ґітін»: «Плід є стегном матері», тобто, допоки плід знаходиться в материнському череві, він не являється окремою сутністю, а тому все необхідне отримує від матері, тобто отримує все через материнські келім. Тому якщо в плоді ще не зародились бажання, в які можна було б помістити «великий стан», він все ж може отримати їх за допомогою бажань вищого духовного об’єкта, його «матері», оскільки плід зовсім не проявляє власні якості та поки ще є лише складовою частинкою вищого духовного об’єкта. І коли плід росте, він стає цілісним, закінченим. Тепер у темних сил вже немає підстав, тому стан росту називається утримуючою, гальмівною силою. І ця сила не дає духовному плоду «випасти», подібно до того, як в матеріальному світі матір старається зберегти своє дитинча, яке носить під серцем, аби не трапилось з ним нічого.
З вищесказаного випливає, що в духовній роботі людини є два стани. Перший – істинний стан, в якому знаходиться людина, – тобто малий. У цьому стані все, що вона думає і робить, сприймається нею всього лише як стан незначний, маленький. Людина починає відчувати його в той час, коли бажає йти шляхом істини, – мається на увазі, шляхом духовної роботи. Тоді вона починає бачити, наскільки далекою є від поняття бажання віддавати, що не в силах її зробити яку-небудь дію аби віддати. І називається це рівнем правди, тобто істинним станом, в якому вона перебуває.
Як вже було сказано, під час малого стану у кліпот є зачіпка за того, хто знаходиться в цьому стані, і можуть вони викликати «викидень». Виходить, що людина, яка розпочала йти шляхом істини, знаходиться в стані духовного зародження, і егоїстичні сили, що впливають на нього, можуть спровокувати «викидень». Це означає, що людина може впасти з духовної сходинки, на якій перебуває. Якщо це сталося, то людина повинна знову розпочати свою духовну роботу, ніби й не розпочинала вона служити Творцеві. Тому й існує сила, що захищає духовний «плід» від випадіння назовні. Людина повинна мати відчуття цілісності й довершеності, тобто вона повинна відчувати, що немає в ній ніякої нестачі в духовній роботі, що близька зараз до Творця, що є в ній повне злиття з Ним. І ніхто не може сказати їй, що немає в неї просування у служінні Творцеві. Інакше виходить, що людина дарма старається, що негідна для служіння Творцю, і тому повинна не висовуватися, а йти, як всі. І навіщо ця людина підіймає метушню тим, що бажає знаходитись на більш високій сходинці, аніж загальна маса? До того ж вона зовсім не отримує насолоди від своєї духовної роботи. «Це надає тобі сил, аби ти зміг отримати думки й бажання, які повинні вивести тебе зі служіння загальної маси, аби ти йшов далі до істини, і вірно, що це називається «правда». Разом з тим, ти бачиш, що хоч і бажаєш йти шляхом істини, ти не готовий до цього чи то через нестачу здібностей, чи через недостатню силу подолання своєї натури, основою якої є егоїзм. Тому облиш цю духовну роботу і повернись до стану загальної маси людей, не зазнавайся, а зверни краще з цього шляху». Тож аби людина не потрапила під владу цих міркувань, їй необхідна стримуюча сила, тобто вона повинна вірити вірою вище за знання в те, що почала просуватися шляхом істини, і що це дуже великий і важливий успіх. І немає у неї можливості оцінити важливість того, що почала вона йти цим шляхом. Тому що для цього необхідне виправлене бажання, сповнене світлом Творця.
Та це все відноситься до того періоду, коли йшлося про бажання вищого духовного об’єкта, тобто Творець знає, коли дана людина повинна відчути своє злиття з Ним. У своїх же власних бажаннях людина відчуває себе куди гірше, аніж було раніше, коли вона рухалася звичайним шляхом, подібно до інших, коли вона відчувала кожен день, як ніби добавляє щось у дотриманні Тори й заповідей. Наразі коли людина розпочала йти власним шляхом, тобто увесь час зважувати, скільки дій вона може зробити в ім‘я Творця, наскільки вона може позбутися егоїзму, – в цей період все виглядає зовсім інакше. І тоді вона, в залежності від того, наскільки наблизилась до істини, починає усвідомлювати правду, а полягає вона в тому, що людина не може вийти з-під влади егоїзму. Між тим, використовуючи бажання вищого, тобто вірою вище за знання, людина може підняти себе й сказати: «Мені дуже важливо, що я даю Творцеві, і я бажаю, аби Творець наблизив мене до Себе. Я впевнений, що Творець знає, коли настане мій час, аби я відчув, що Він наблизив мене. А наразі я вірю, що Творець знає, що є добрим для мене. Я повинен вірити, що Творець відноситься до мене властивістю «Добра і Того, хто творить добро». І якщо я вірю в це, то Він дасть мені знак аби я зміг дякувати й підносити Творця».
І зрозуміло, ми повинні усвідомлювати, що це для нашого ж блага, що саме за допомогою віри ми зможемо досягнути мети – отримувати аби віддавати. Творець міг би вести нас не за допомогою віри, а за допомогою знань, однак це не так.
І нині прийшов час зрозуміти відповідь на питання, яке ми задали спочатку. Навіщо потрібні два поняття, що знаходяться в протиріччі? З одного боку, ми повинні йти шляхом правди, тобто усвідомлювати наш нинішній стан, в якому ми відчуваємо, що не віддаляємось від егоїзму і не наближаємось до любові до ближнього. Ми бачимо, що поки духовність не дуже важлива нам. Ми відчуваємо, що є в нас великий недолік. Ми жалкуємо про це, нам боляче від того, що ми є настільки далекими від Творця. І це все називається правдою, це означає, що ми відчуваємо наш стан, відповідно до наших органів сприйняття, наших відчуттів.
Ще нам наданий шлях віри вище за знання, тобто не рахуватися з нашими відчуттями й знаннями. Як мовиться, «очі їх не бачать, вуха їх не чують», тобто треба вірити, що Творець споглядає за нами, і Він знає, що є добрим для нас, а що поганим. Тому Творець бажає, аби я відчув свій стан так, як я його відчуваю. І особисто мені не важливо, як я відчуваю себе, тому що я бажаю принести задоволення Творцю.
Тому головне, що я повинен робити – це служити в ім‘я Творця. І хоча я відчуваю, що немає ніякої довершеності в моїй роботі, разом з тим, у сприйнятті Вищого, тобто зі сторони Вищого, я знаходжуся у стані довершеності. Тому в мене є право служити Царю, нехай навіть на найменшій посаді. Я розглядаю це як велику заслугу, що Творець надав мені можливість трішечки наблизитись до Нього.
Отже наразі ми можемо зрозуміти, що є правдою та вірою. Правда – це коли людина бачить своє наявне положення, і тому є в неї можливість для щирої молитви, тому що тоді є в ній відчуття вади, яку потрібно виправити. Тому людина може молитися Творцю й просити, аби Він виправив її ваду, і тоді вона зможе підійматися сходами святості. Віра – це рівень цілісності, довершеності, який надає людині можливість щиро дякувати й підіймати Творця, і тоді вона може бути радісною.
Також рекомендуємо: “Рабаш про істинну молитву“, “Царський раб“, “Коротко про поняття “віра“.