Рабаш про окремі аспекти внутрішньої роботи

Барух Ашлаґ (РАБАШ)

Послання 8

Сорок восьмий день відліку Омеру, 1955, Тель-Авів

Вітання й побажання всього доброго друзям моїм…

У відповідь на ваш лист повідомляю вам, що не маю я наразі що додати на письмі, а, як сказано: “Скажи синам Ісраеля, хай рушають”[1], а питання переходів вам відоме, – означає це йти щоразу з одного стану до іншого, що є справою зміни місця. Як сказав мій, благословенної пам’яті, батько й учитель в коментарі “Сулам” про вираз “День дневі висказує слово”[2], – і написано там, що не може бути день за днем без того, щоб був стан ночі поміж ними. Тобто, що є посередині перерва, інакше це звалось би довгим днем, а не “день за днем”, а порядок роботи саме “день за днем”. “І ніч ночі виявляє думку², тобто, є посередині феномен “день”.

Це і є порядком переходів. Тому не лякайтесь жодних станів, а тільки, як сказано: “і рушили”, – йти вперед. І тому щоразу треба робити все новий рух, як написав мені … в його останньому листі уривок: “Нове – воно щоранку, великою є вірність Твоя”[3], – і цього досить тому, хто розуміє.

До речі, я розкриваю тобі свої думку та бажання, хоч це й не в моєму звичаї, і все ж таки маю я бажання й охоту розкрити тобі те, що спало мені на думку, – міркувати про людей Тверії й знати, як і яким поглядом вони дивляться на нас, і з яким настроєм, – тобто, чи привітно, чи може зухвало. І напишу їм в цьому листі те, як я уявляю собі образ тверіан, і що я змальовую собі. І, незважаючи на те, що й не уявляв я собі сутність образу Тверії, – при всьому тому те, що я думаю, я пишу їм. Бо нині я звільняюся трохи від клопотів своїх, особистих й загальних, і дістаю якусь вільну годину та піднімаю голову подивитися на видовище, котре відбувається там. І тоді бачу я там неначе три види людей, котрі є трьома формами, образами, вдягненими в три види тіл.

Перший – цих багато, майже переважна більшість, і незважаючи на те, що б я не думав, – чи вони помишляють про нас зле, чи добре, і чи поважають нас, а чи зневажають нас, – то, по правді, ми для них нижче усякої критики. Тобто, – і не думають про нас нічого, і не відчувають нас, неначе ми й не існуємо взагалі в цьому нашому світі з ними разом на земній кулі. І навіть коли вони чують десь і колись, що є таке явище, що зветься хасидами рава Ашлаґа, благословенна його пам’ять, – але навіщо їм це? Вони клопочуться цілісінький день про свої здобутки, чи то в плані пристрастей, чи в плані шанолюбства, або щодо духовності своєї, і не мають жодної потреби дивитися на такий дріб’язок як ми, адже ми – лише невеличка жменька людей. А тим більше, коли чують, що є розлади в цій дещиці, і “жменька не наситить лева”[4]. Тобто, кількість настільки мала і неістотна з їхнього погляду, щоби якось наситити та задовольнити їх, якщо візьмуть нас собі у мізки та в думки аби вирішити щодо нас щось, чи добре чи зле. Бо такі ми в їхніх очах низькі, просто нижче всякої критики, що навіть мить малу свого часу не варто витрачати на нас. І навіть якщо я думаю, що цей “лев” плекає щодо нас всіляки задуми, але – нічого цього немає, а все – як я оце описав.

Вид другий – це ті люди, які поважають нас, і ми вже маємо в їхньому світі певне місце, існування, бо вони вже дивляться на нас як на людей, що мають цінність і якісь статуру та ріст. І вони вже роблять нам дуже велике добро тим, що приділяють нам місце та час у своїх мізках і думках у час дозвілля. І вони вже вдивляються в нас та приділяють увагу, – слідкувати за нашою позицією й діями, аби побачити та встановити, чи дійсно ми люди щирі й достойні, щоб перевірити критичним поглядом, – чи дійсно в нас є щось.

І коли вони аналізують побачене, тоді вони бачать, що врешті-решт зібралася невеличка група людей, аби бути разом, в одному місці, під керівництвом одного лідера, і з духом героїчним, вище людських обмежень, вони стоять міцно проти тих, хто постають на них. І напевно, це люди сильні серцем, активні духом, і рішення їх є сміливим і впертим: не зрушити навіть кроку назад. І вони вояки найкращого ґатунку, що йдуть у війні зі злою основою до останньої краплі крові, і вся їхня мета полягає в тому, як перемогти в цій війні заради слави імені Творця.

Проте разом з усіма розрахунками, котрі вони зробили собі, – коли починають дивитися на себе, тобто, відповідно до попередніх поглядів і власних особливостей з боку пристрастей та шанолюбства, тоді вони вимушені вирішити всі одностайно, – і це при тому, що в них самих між усіма є величезна відстань і розбіжності, і жодного разу не здатні прийти до єдиної думки, ніяк і ні в чому, і навіть, може статися, й ненавидять один одного, і ніхто з них не може навіть стояти поряд з іншим, і кожний бажає аби іншого пекло живим поглинуло, – попри все це, проти нас усі вони з’єднуються і вирішують, злагоджено та безповоротно, що не варто їм єднатися разом з нами.

А оскільки вони підкуплені своїм бажанням отримувати, а “хабар осліпить очі мудрих”[5], то відразу ж вони починають бачити протилежне тому, що думали про нас, і після всієї слави та чеснот, котрі бачили в нас, – що варто й годиться поважати кожного з нас, – але ж після рішення, котре вони ухвалили, відразу ж виконують свій присуд, з надзвичайними піднесенням та ревністю. І це через те, що ми дискредитуємо їх своїми поглядами, бо, з однієї сторони, вони бачать, що правда на нашому боці, а з другої – гнітить їх наш шлях.

І щоби звільнити себе, немає їм іншої ради, як тільки знищити нас і стерти наше ім’я з землі, і приділяють вони цьому і енергію, і силу, і розум, аби розсіяти нас на всі сторони світу. І про це вони радяться – (як) ставити перепони та перешкоди на нашій дорозі, і застосовують різноманітні засоби, як чисті, так і навпаки. І навіть коли засоби ці противні духу Тори і людяності, – не хвилює їх це, оскільки вони бачать, що не жити їхньому бажанню отримувати, якщо буде в нас якийсь вплив і поширення нашої мети між людьми чистої думки та щирого серця, бо тоді буде в нас сила показати їм істину.

І це зле їм, – так, що більш варто їм зробити те, чого серце їхнє бажає. І разом з цим вони стають “обличчям покоління”, людьми впливовими і духовними поводирями. Тому вони й задумують дії для руйнування та нищення нашого майбутнього, і говорять: “Що раніше – то краще”, бо для них з їхньою ворожістю легше та краще було б принизити нашу гідність, щоб і пам’яті не залишилося.

І все ж таки ми маємо дякувати їм і тисячі разів бажати їм сил за те, що поважають нас і цінують нашу позицію, тим, що говорять, принаймні, що існує щось, що треба усунути. Тобто, не (треба) дивитися на те, що вони скасовують нас до праху земного, – бо ми, все ж таки, є чимось, що існує. Але ж люди першого виду, в яких немає щодо нас ні поцінування, ні важливості, вважають, що не варто звертати уваги на все, що робиться у нас. І вони не переймаються нашою слабкістю, тим, що ми думаємо, що вони слідкують за нашими діями, – і тому ми уникаємо зробити кілька дій, бо може це буде їм не до вподоби. І це спричиняє нам багато разів таке, що ми тікаємо з поля бою через страх перед людьми першого виду. А говорячи по правді, немає з них жодного, хто звернув би увагу і подумав би будь-що про нас. І може це подібно до того, що написано: “І тікатимете, хоч немає переслідувача”[6]. Тому варто нам радіти людям, що належать до другого виду, – бо як там не є, а вони все ж глузують, і зневажають, і принижують, і зводять наклепи, і ганьблять нас, тобто, як сказано вище, принаймні ми є чимось, що існує в світі. І не так вже й легко було їм надумати, щоб вирішити стерти наше ім’я з землі, – хай нас омине!

А вид третій, – я знаходжу там людей, котрі бажають нам добра і здоров’я, але лише одиниці, тобто: меншість множини – двоє. І я називаю їх іменами за абревіатурою “босма” (арам. “пахощі”), тобто “бет-сін-мем-алеф”. Бо святою мовою (іврит) вони звуться “босем”, а мовою перекладу (арамейська) – “босма”, адже переклад є зворотною стороною, тобто, їм треба ще удостоїтися “світла Його лику”, щоб усі їхні дії були в святості, що зветься: “свята мова”.

І що я роблю, коли я бажаю уявити і змалювати собі “улюблених душі нашої”, що живуть в Тверії? Тоді я відчуваю, що Тверія є місто багатолюдне, що згаданий “третій вид”, котрі вдягнені у два тіла, утягнуті в цей чорторий і блукають між усіма бажаннями й думками, вдягненими в тіла інших, тобто, першого і другого видів. І тоді важко мені знайти їх, оскільки вони неначебто в великій купі соломи та полови. І як можна знайти дві коштовні перлини, котрі як два пшеничних зернятка, – як ніщо в цій величезній кількості? І при тому, що закон такий, що “істота навіть серед тисячі не скасовується”, – але ж їм треба вистояти і кричати як журавель, що вони – істота, сповнена життєвої сили.

І з цього зрозуміємо притчу, наведену мудрецями, – коли солома, полова та зерно пшеничне судяться між собою, для кого з них засіяно поле. І твердження соломи та полови виглядають такими справедливими, – настільки, що неможливо переконати їх, і з’являється іноді страх, що пшениця підкориться владі соломи з половою. Бо солома з половою стверджують: чи ж ми не є більшістю? А ви, зерна, – як ніщо й нуль проти нашої величі. Ми – високі, і ми народилися до того, як ви з’явилися на світ, тобто, в той час, коли вас ще не було в дійсності. Ми вже були великими, ставними, і велич наша була видна всім, і здалека ми вражаємо погляд, бо даємо красу всьому полю. А ви, зернятка, – настільки малі та приховані. І лише коли звернути особливу увагу, та наблизитися до вас, тоді можна вас побачити. Тож це, безперечно, через вашу неспроможність ні на що. В той час як ми даємо місце та прихисток людям стомленим, що збилися з дороги і не мають місця куди й голову притулити. То ми беремо їх між собою і прикриваємо їх од вітрів та злих звірів, щоб ті не побачили їх. А хто може дістати втіху від вас?

“А коли прийшов час молотьби, тоді всі знають, для кого засіяно поле”. Оскільки солома й полова гідні не більш як на поживу худобі, і не мають вони більше надії, що буде в них колись велич більша, ніж та, що в них була. А от пшениця, після кількох виправлень, – тобто, коли мелють її, і просіюють кілька разів, і додають туди вино та олію, та ставлять у вогонь, – тоді вона підноситься на царський стіл, і гідна того, щоб зробити з неї приношення Творцю. А вся честь, котра може й належить соломі та полові, в тому, що вони служили пшениці. Вони зрощували та живили її, – тобто, брали харчування з землі й доставляли його до зерен. І оскільки почувається ними як тягар та ноша, – те, що зерна пшеничні сиділи в них на плечах, – то й вважаються вони як раб, що служить цареві, та як рабиня, що служить своїй господині.

Але ж перед молотьбою, тобто, до закінчення, неможливо з’ясувати істинність і певність дійсності як такої, а кожний судить по собі, тобто кожний стверджує за своїми відчуттям. І зважати на правду, не дивлячись, що це може спричинити якесь приниження і неприємність, – не дуже й проста річ. Тільки той, хто може розібрати кожну річ на багато складових, – так, що виснує і висвітлить правдивість та істинність цієї речі, а цього треба удостоїтися з небес, щоб не вловитися в тенета себелюбства і не потягнутися за течією всього загалу, потоку, що все змиває.

Виходить, з усього сказаного вище, що важко мені знайти вас самих, без якихось домішок чужих бажань і думок, оскільки всі вони приховують вас, як зрозуміло з притчі про пшеницю.

Проте знайшов я раду душі своїй, на кшталт пори молотьби, згаданої вище, – що тільки вночі, опісля полуночі, коли нічний вітер віє і розкидає купу соломи й полови, і всі вони лежать розкидані по полю як мертві тіла, або як на ліжках своїх в заціпенінні сну, тоді виходять на волю двійко пшеничних зерняток і розбивають серця свої ради Отця свого, що на небесах, і входять у полум’я вогню Тори до вранішнього світла, аж поки приходить час молитви. Тоді душа їхня виходить зі словами Володаря життя, – і тоді я думаю, що час цей є придатним аби втішатися із дорогоцінними перлинами, що палають як спалахи полум’я, бажаючи з’єднатися з громадою Ісраелю за допомогою Оплоту визволення його, “і хто надасть Творцеві…”. І достатньо тому, хто розуміє.

[1] Тора, Шмот, Бешалах, 14:15.
[2] Писання, Теилім, 19:3.
[3] Писання, Ейха, 3:23.
[4] Вавилонський Талмуд, Брахот, 3:2.
[5] Тора, Дварім, Шофтім, 16:19
[6] Тора, Ваікра, Бехукотай, 26:17.

Далі буде…