Від редакції: Будь яке з’ясування та осягнення можливе лише тоді, коли людина пізнає протилежності у якомусь явищі. Тому поява прагнення до духовного, до світла, до Творця, як правило, супроводжується виникненням у відчуттях людини пустоти і темряви в материальному. Але таке відчуття пітьми не виникає на порожньому місці. Поява цього стану означає, що Творець вже “освітив” у сприйнятті людини привабливість духовного шляху “пробудженням згори”, – нехай навіть, людина цього і не усвідомлює. Бо немає світла (насолоди) без пракнення до неї (потреби).
Барух Ашлаг (РАБАШ)
Стаття 36, 1985 р.
Про речення “І був вечір, і був ранок”, говорить [книга] Зогар ([глава] Берешит, 3, стор. 96, і в [коментарі] “Сулам”, пункт 151): “Те, що говорить писання: “І був вечір”, – походить зі сторони пітьми, тобто малхут. “І був ранок”, – походить зі сторони світла, і це – Зеір Анпін.
Тому написано про них: “день один”, аби вказати на те, що вечір і ранок, вони – як єдине тіло, і обидва створюють день.
Рабі Єгуда сказав: “Що мається на увазі?”. Запитує: “Тим, що “І був вечір, і був ранок” вказує на поєднання ЗОН, бо з них двох виходить світло дня; тому, після того, як Писання повідомляє про це в перший день, – який сенс в тому, що про кожен день написано: “І був вечір, і був ранок”? І відповідає: аби знати, що немає дня без ночі, і немає ночі без дня, і не буде від’єднання одного від іншого. Тому повторює Писання, – щоби повідомити нам це стосовно кожного дня. Аби вказати на неможливість того, щоби колись трапилось, що буде світло дня без передування мороку ночі. І, також, не може бути нічної темряви, яка не принесла б за собою світло дня, бо не розлучаться одне з одним ніколи”.
І треба зрозуміти сказане вище з точки зору духовної роботи, – що означає світло, і що означає темрява. І чому не може існувати день інакше, як тільки складаючись з обох разом, – тобто зі світла й темряви утворюється для нас “день один”. Тобто, “день один” складається з них обох.
Це означає, що день починається з пітьми, – тоді вже починається порядок народження [поняття] “день один”. І треба зрозуміти, як можна сказати слово “день” про тьму, бо коли настає темрява, – я можу вже починати рахувати час дня.
Ось, відомо, що після скорочень і виходу світла, яке було у вищих світах, і після другого скорочення, і після розбиття, утворювалася система кліпот[1], аж поки місце БЄА розділилося на дві категорії. А саме, з середини і вище були БЄА святості, а з середини їх та нижче зробилося місце постійного відділу кліпот, як пояснене у “Вченні десяти сфірот” (ч.16, стор.1938, пункт 88).
І від цього походить унизу, в цьому світі, [те], що “диким ослям людина народжуватиметься”, – бо немає в неї ніякого відчуття нестачі духовного. Згідно з цим, – звідки ж з’являється у людини відчуття й нестача духовного? Настільки, що, скажімо, є в неї відчуття пітьми, яке зветься в неї “ніч” внаслідок того, що вона відчуває, що є віддаленою від Творця? Тож ми повинні знати, що в той момент, коли людина починає відчувати, що вона віддалена від Творця, – вже починає вірити, якоюсь мірою, в реальність Творця. Інакше, – як можна сказати, що людина віддалена від чогось, що не існує в світі? Отже, повинна вона сказати, що є якесь світіння звіддалік, яке світить їй в такій мірі, аби вона відчула, що віддалена від Творця.
Виходить, згідно зі сказаним вище, що відразу ж, як починається темрява, – тобто відчуття існування пітьми, – негайно починає світити, якоюсь мірою, світло. А міра світіння дня пізнається тільки зі стану відокремленості. Це означає, що людина відчуває нестачу, – що немає в неї світла Творця, аби світило їй в категорії позитивності. А світить їй світло властивістю нестачі, яку зараз людина починає відчувати, бо бракує їй світла Творця, яке зветься “день”.
Але ж той, кому не світить світло дня, – він не відає абсолютно, що існує така реальність, в якій людина має відчувати брак світла Творця, і котра зветься “день”.
І, скажімо, в однієї людини, тобто в одному тілі, буває іноді, що вона відчуває стан темряви, – тобто що вона віддалена від Творця, і прагне наблизитися до Творця, відчуваючи муки тим, що вона віддалена від Творця.
І питання таке: хто спричиняє людині [стан], аби турбувалася про духовне? А іноді – відчуває морок і страждання, коли бачить, що іншому щастить в матеріальному, – у майні та у житті, – а вона позбавлена [всього] і в плані заробітків, і в плані пошани. І людина бачить сама, що, по-правді, вона талановитіша за іншого, і що стосується хисту, і стосовно родовитості – належить їй більше шани, а в дійсності вона стоїть багатьма щаблями нижче за іншого, і це – найбільше їй болить.
І тоді не має людина ніякої належності до духовного. І, навіть, не пам’ятає вона, що було колись, – коли вона сама дивилася на всіх товаришів, з якими вчилася разом, коли бачила їх, їхні уболівання – про що вони дбають аби прийти до досконалості в житті? Виглядало в її очах, – неначе малі діти, які не в змозі зробити цільовий підрахунок, а все, що бачать їхні очі, – до того вони й прагнуть. Часом розуміли, що головне в житті – гроші, а іноді усвідомлювали, що головне в житті це отримати шановний статус серед людей тощо.
А нині й вона знаходиться точнісінько в тих реаліях, з яких сміялася, і зараз відчуває вона, що немає в неї жодного сенсу в житті, а визначатиме вона досконалість, надію і спокій в житті на тому ж рівні, що й вони вирішували, – що це зветься метою життя!
То як же воно насправді? А це, – зараз Творець змилосердився над людиною і освітив для неї стан “день”. І день цей починається зі стану відокремлення. Тобто, те, що почала світити в її серці категорія темряви, – це зветься початок світанку дня.
І тоді починають утворюватися в людині келім, які будуть підготовані, аби світив би в них день в позитивному аспекті; і це – світло Творця, бо починає відчувати любов Творця, і починає відчувати смак Тори і смак заповідей.
І з цього зрозуміємо слова Зогар, які наведені вище, – що саме між ними обома створюється “день один”, як написано: “Тому написано про них: “день один”, – вказати на те, що вечір і ранок, вони – як єдине тіло, і обидва утворюють день”. І, також, те, що сказав рабі Єгуда, – що “тому знов і знов Писання повідомляє нам це стосовно кожного дня. Аби вказати на неможливість того, щоби колись трапилось, що буде світло дня без передування мороку ночі. І, також, не може бути нічної темряви, яка не принесла б за собою світла дня, бо не розлучаться одне з одним ніколи”.
Тож, як сказано вище:
а) згідно з правилом – немає світла без клі[2];
б) щоби створити клі, – також потребуємо світла, яке зветься “день”.
Але ж треба зрозуміти, – чому, якщо людина вже удостоїлась трохи “дня” в аспекті відокремленості, – тобто відчуває, що все життя її [існуватиме] лише тоді, коли удостоїться злиття з Творцем, – то через це вона починає відчувати страждання внаслідок того, що є віддаленою від Творця, як сказано вище?
Якщо так, то хто спричинює, щоби впала людина зі стану підйому? Тобто, – адже все життя повинна ж бути лише в житті духовному, і на це всі сподівання її! І, раптом, впала у стан ницості, – в стан, в якому завжди сміялася з тих людей, всі надії життя яких – це дістати наповнення, щоби наситити тваринні жадання. І тепер вона сама знаходиться разом з ними, і живиться від того ж покорму, яким харчуються й вони.
І, ще більше, ніж за це, маємо дивуватися [з іншого], – як забулося в серці людини те, що колись була в стані підйому, як згадано вище? Щоби бути зараз в стані забуття в такій мірі, що й не згадує, як вона дивилася на цих людей, між якими зараз перебуває? Іншими словами, що є в неї нині лише їхні прагнення, – настільки низького рівня! – і не соромиться сама себе. Як це наважилася вона увійти в таку атмосферу, від якої завжди тікала? Тобто, про те повітря, яким вони вільно дихають, завжди казала вона, що це повітря, яке душить святість, – а зараз вона перебуває між ними, і не відчуває ніякої вади в них.
А відповідь така: ось, Писання говорить (Псалми, 1): “Щаслива людина, яка не слідувала пораді нечестивців”. І маємо зрозуміти, що означає “порада нечестивців”.
Відомо, що запитання грішника, яке наведено в Агаді[3], воно: “Що це за робота у вас?”. І пояснив батько і вчитель мій [Бааль Сулам], що сенс в тому, що в час, коли людина починає працювати заради віддачі, тоді з’являється запитання грішника, і питає: “Що буде тобі з того, що ти не працюєш задля власної користі?”.
І коли людина сприймає таке питання, вона починає тоді міркувати, – може й дійсно він має рацію? І тоді вона падає в його тенета. Згідно з цим і маємо пояснити [вислів] “Щаслива людина, яка не слідувала пораді нечестивців”. Це означає, що в час, коли прийшли до людини нечестивці, і порадили їй, що не варто працювати, якщо вона не бачить, що з цього вийде зиск для її власної користі, – вона не слухає їх, а посилює свою роботу, і каже: “Зараз я бачу, що йду шляхом правди, а вони хочуть збити мене з пантелику”. Виходить, ця людина, коли переборює, – вона щаслива.
А потім говорить текст [цитованого вище псалма]: “І на шляху гріхів не стояла”. І треба пояснити, що це – “шлях гріхів”, де, говорить, “не стояла”. Зміст “гріха” як ми з’ясували (в статті 54), – це якщо людина порушує [заборону] “не додавай”. Тобто, істинний шлях – такий, коли треба йти вище знання, що зветься категорією віри. А протилежність йому – це категорія знання, коли тіло[4] розуміє, що завжди, коли немає в нього іншої можливості – лише [тоді мусить] вірити в категорії “вище знання”.
Тому в той час, коли людина відчуває якийсь смак в роботі, і вона бере це як підтримку, і каже, що тепер вона вже не потребує феномену віри тому, що є в неї вже якась таки основа, – відразу ж вона падає зі свого рівня. А людина, яка остерігається цього, і не зупинилася навіть на мить малу подивитися, – чи варто? може замінити свою основу? – це зветься, що вона щаслива тому, що на шляху гріхів не стояла, – заглядаючись на їхній шлях.
І потім говорить Писання [продовження того ж псалма]: “І в засіданні глузіїв не сидів”. І треба знати, що таке “засідання глузіїв”. А це – ті люди, які проводять свої дні беззмістовно, які не сприймають своє життя всерйоз, щоби кожна мить була би вартісною в їхніх очах. А сидять та думають про інших: чи інші люди, – вони – “в порядку” та наскільки вони повинні виправити свої вчинки. А на себе не зважають, – аби потурбуватися про своє життя, – і це заподіює їм усі падіння.
А Радак[5] пояснює: глузії, вони – свідомо хитрі, на зло, і приписують хиби й вади людям, і розкривають таємниці [інших] один одному. І це стосується людей-гультяїв, нероб-балакунів. І тому сказано: “І в засіданні глузіїв не сидів”. І це – причина [духовних] падінь.
[1] Кліпот (множ., одн. – “кліпа”) “шкірка”, “лушпайка”, “оболонка”. В кабалі – поняття, що, як правило, використовується для визначення найбільш егоїстичних бажань створіння, які неможливо виправити використанням заради віддачі до самого “гмар тікун” (кінець виправлення).
[2] Клі (мн.”келім”) – “посудина”. В кабалі – бажання здобути, отримати; місце, яке має бути наповнене; інструмент; орган сприйняття реальності.
[3] Агада (“сказання”, повна назва “Пасхальна Агада”) – кабалістичний текст, за яким впорядковується трапеза “седер” (порядок) в ніч світа Песах, і який читають під час трапези на ознаку виходу з-під влади егоїзму (“Єгипту”).
[4] Тіло – бажання отримувати, або ж, – сукупність егоїстичних келім, які є в людині на кожному ступені її духовного розвитку.
[5] Радак – рабі Давід Кімхі, – кабаліст, який працював у Франції в 12 – в першу третину 13 сторіччя.
Переклад Михайла Гонопольського
Завантажити Зібрання творів Рабаша (поки що) російською мовою можна тут.