Книга «Зоар c комментарием Сулам» – это адаптация Зоар для нашего поколения.

Этот проект имеет своей целью создание полного перевода книги "Зоар" с комментарием "Сулам" на русский и украинский языки с последующим ее изданием в печатном и электронном форматах. Организация и финансирование проекта осуществляется группой энтузиастов из разных стран мира, осознающих важность распространения каббалы для дальнейшего развития человечества

Рабаш про окремі аспекти внутрішньої роботи

Переклад Міжнародної академії кабали.

Барух Ашлаґ (РАБАШ)

Послання 8

Сорок восьмий день відліку Омеру, 1955, Тель-Авів

Вітання й побажання всього доброго друзям моїм…

У відповідь на ваш лист повідомляю вам, що не маю я наразі що додати на письмі, а, як сказано: “Скажи синам Ісраеля, хай рушають”[1], а питання переходів вам відоме, – означає це йти щоразу з одного стану до іншого, що є справою зміни місця. Як сказав мій, благословенної пам’яті, батько й учитель в коментарі “Сулам” про вираз “День дневі висказує слово”[2], – і написано там, що не може бути день за днем без того, щоб був стан ночі поміж ними. Тобто, що є посередині перерва, інакше це звалось би довгим днем, а не “день за днем”, а порядок роботи саме “день за днем”. “І ніч ночі виявляє думку2, тобто, є посередині феномен “день”.

Це і є порядком переходів. Тому не лякайтесь жодних станів, а тільки, як сказано: “і рушили”, – йти вперед. І тому щоразу треба робити все новий рух, як написав мені … в його останньому листі уривок: “Нове – воно щоранку, великою є вірність Твоя”[3], – і цього досить тому, хто розуміє.

До речі, я розкриваю тобі свої думку та бажання, хоч це й не в моєму звичаї, і все ж таки маю я бажання й охоту розкрити тобі те, що спало мені на думку, – міркувати про людей Тверії й знати, як і яким поглядом вони дивляться на нас, і з яким настроєм, – тобто, чи привітно, чи може зухвало. І напишу їм в цьому листі те, як я уявляю собі образ тверіан, і що я змальовую собі. І, незважаючи на те, що й не уявляв я собі сутність образу Тверії, – при всьому тому те, що я думаю, я пишу їм. Бо нині я звільняюся трохи від клопотів своїх, особистих й загальних, і дістаю якусь вільну годину та піднімаю голову подивитися на видовище, котре відбувається там. І тоді бачу я там неначе три види людей, котрі є трьома формами, образами, вдягненими в три види тіл.

Перший – цих багато, майже переважна більшість, і незважаючи на те, що б я не думав, – чи вони помишляють про нас зле, чи добре, і чи поважають нас, а чи зневажають нас, – то, по правді, ми для них нижче усякої критики. Тобто, – і не думають про нас нічого, і не відчувають нас, неначе ми й не існуємо взагалі в цьому нашому світі з ними разом на земній кулі. І навіть коли вони чують десь і колись, що є таке явище, що зветься хасидами рава Ашлаґа, благословенна його пам’ять, – але навіщо їм це? Вони клопочуться цілісінький день про свої здобутки, чи то в плані пристрастей, чи в плані шанолюбства, або щодо духовності своєї, і не мають жодної потреби дивитися на такий дріб’язок як ми, адже ми – лише невеличка жменька людей. А тим більше, коли чують, що є розлади в цій дещиці, і “жменька не наситить лева”[4]. Тобто, кількість настільки мала і неістотна з їхнього погляду, щоби якось наситити та задовольнити їх, якщо візьмуть нас собі у мізки та в думки аби вирішити щодо нас щось, чи добре чи зле. Бо такі ми в їхніх очах низькі, просто нижче всякої критики, що навіть мить малу свого часу не варто витрачати на нас. І навіть якщо я думаю, що цей “лев” плекає щодо нас всіляки задуми, але – нічого цього немає, а все – як я оце описав.

Вид другий – це ті люди, які поважають нас, і ми вже маємо в їхньому світі певне місце, існування, бо вони вже дивляться на нас як на людей, що мають цінність і якісь статуру та ріст. І вони вже роблять нам дуже велике добро тим, що приділяють нам місце та час у своїх мізках і думках у час дозвілля. І вони вже вдивляються в нас та приділяють увагу, – слідкувати за нашою позицією й діями, аби побачити та встановити, чи дійсно ми люди щирі й достойні, щоб перевірити критичним поглядом, – чи дійсно в нас є щось.

І коли вони аналізують побачене, тоді вони бачать, що врешті-решт зібралася невеличка група людей, аби бути разом, в одному місці, під керівництвом одного лідера, і з духом героїчним, вище людських обмежень, вони стоять міцно проти тих, хто постають на них. І напевно, це люди сильні серцем, активні духом, і рішення їх є сміливим і впертим: не зрушити навіть кроку назад. І вони вояки найкращого ґатунку, що йдуть у війні зі злою основою до останньої краплі крові, і вся їхня мета полягає в тому, як перемогти в цій війні заради слави імені Творця.

Проте разом з усіма розрахунками, котрі вони зробили собі, – коли починають дивитися на себе, тобто, відповідно до попередніх поглядів і власних особливостей з боку пристрастей та шанолюбства, тоді вони вимушені вирішити всі одностайно, – і це при тому, що в них самих між усіма є величезна відстань і розбіжності, і жодного разу не здатні прийти до єдиної думки, ніяк і ні в чому, і навіть, може статися, й ненавидять один одного, і ніхто з них не може навіть стояти поряд з іншим, і кожний бажає аби іншого пекло живим поглинуло, – попри все це, проти нас усі вони з’єднуються і вирішують, злагоджено та безповоротно, що не варто їм єднатися разом з нами.

А оскільки вони підкуплені своїм бажанням отримувати, а “хабар осліпить очі мудрих”[5], то відразу ж вони починають бачити протилежне тому, що думали про нас, і після всієї слави та чеснот, котрі бачили в нас, – що варто й годиться поважати кожного з нас, – але ж після рішення, котре вони ухвалили, відразу ж виконують свій присуд, з надзвичайними піднесенням та ревністю. І це через те, що ми дискредитуємо їх своїми поглядами, бо, з однієї сторони, вони бачать, що правда на нашому боці, а з другої – гнітить їх наш шлях.

І щоби звільнити себе, немає їм іншої ради, як тільки знищити нас і стерти наше ім’я з землі, і приділяють вони цьому і енергію, і силу, і розум, аби розсіяти нас на всі сторони світу. І про це вони радяться – (як) ставити перепони та перешкоди на нашій дорозі, і застосовують різноманітні засоби, як чисті, так і навпаки. І навіть коли засоби ці противні духу Тори і людяності, – не хвилює їх це, оскільки вони бачать, що не жити їхньому бажанню отримувати, якщо буде в нас якийсь вплив і поширення нашої мети між людьми чистої думки та щирого серця, бо тоді буде в нас сила показати їм істину.

І це зле їм, – так, що більш варто їм зробити те, чого серце їхнє  бажає. І разом з цим вони стають “обличчям покоління”, людьми впливовими і духовними поводирями. Тому вони й задумують дії для руйнування та нищення нашого майбутнього, і говорять: “Що раніше – то краще”, бо для них з їхньою ворожістю легше та краще було б принизити нашу гідність, щоб і пам’яті не залишилося.

І все ж таки ми маємо дякувати їм і тисячі разів бажати їм сил за те, що поважають нас і цінують нашу позицію, тим, що говорять, принаймні, що існує щось, що треба усунути. Тобто, не (треба) дивитися на те, що вони скасовують нас до праху земного, – бо ми, все ж таки, є чимось, що існує. Але ж люди першого виду, в яких немає щодо нас ні поцінування, ні важливості, вважають, що не варто звертати уваги на все, що робиться у нас. І вони не переймаються нашою слабкістю, тим, що ми думаємо, що вони слідкують за нашими діями, – і тому ми уникаємо зробити кілька дій, бо може це буде їм не до вподоби. І це спричиняє нам багато разів таке, що ми тікаємо з поля бою через страх перед людьми першого виду. А говорячи по правді, немає з них жодного, хто звернув би увагу і подумав би будь-що про нас. І може це подібно до того, що написано: “І тікатимете, хоч немає переслідувача”[6]. Тому варто нам радіти людям, що належать до другого виду, – бо як там не є, а вони все ж глузують, і зневажають, і принижують, і зводять наклепи, і ганьблять нас, тобто, як сказано вище, принаймні ми є чимось, що існує в світі. І не так вже й легко було їм надумати, щоб вирішити стерти наше ім’я з землі, – хай нас омине!

А вид третій, – я знаходжу там людей, котрі бажають нам добра і здоров’я, але лише одиниці, тобто: меншість множини – двоє. І я називаю їх іменами за абревіатурою “босма” (арам. “пахощі”), тобто “бет-сін-мем-алеф”. Бо святою мовою (іврит) вони звуться “босем”, а мовою перекладу (арамейська) – “босма”, адже переклад є зворотною стороною, тобто, їм треба ще удостоїтися “світла Його лику”, щоб усі їхні дії були в святості, що зветься: “свята мова”.

І що я роблю, коли я бажаю уявити і змалювати собі “улюблених душі нашої”, що живуть в Тверії? Тоді я відчуваю, що Тверія є місто багатолюдне, що згаданий “третій вид”, котрі вдягнені у два тіла, утягнуті в цей чорторий і блукають між усіма бажаннями й думками, вдягненими в тіла інших, тобто, першого і другого видів. І тоді важко мені знайти їх, оскільки вони неначебто в великій купі соломи та полови. І як можна знайти дві коштовні перлини, котрі як два пшеничних зернятка, – як ніщо в цій величезній кількості? І при тому, що закон такий, що “істота навіть серед тисячі не скасовується”, – але ж їм треба вистояти і кричати як журавель, що вони – істота, сповнена життєвої сили.

І з цього зрозуміємо притчу, наведену мудрецями, – коли солома, полова та зерно пшеничне судяться між собою, для кого з них засіяно поле. І твердження соломи та полови виглядають такими справедливими, – настільки, що неможливо переконати їх, і з’являється іноді страх, що пшениця підкориться владі соломи з половою. Бо солома з половою стверджують: чи ж ми не є більшістю? А ви, зерна, – як ніщо й нуль проти нашої величі. Ми – високі, і ми народилися до того, як ви з’явилися на світ, тобто, в той час, коли вас ще не було в дійсності. Ми вже були великими, ставними, і велич наша була видна всім, і здалека ми вражаємо погляд, бо даємо красу всьому полю. А ви, зернятка, – настільки малі та приховані. І лише коли звернути особливу увагу, та наблизитися до вас, тоді можна вас побачити. Тож це, безперечно, через вашу неспроможність ні на що. В той час як ми даємо місце та прихисток людям стомленим, що збилися з дороги і не мають місця куди й голову притулити. То ми беремо їх між собою і прикриваємо їх од вітрів та злих звірів, щоб ті не побачили їх. А хто може дістати втіху від вас?

“А коли прийшов час молотьби, тоді всі знають, для кого засіяно поле”. Оскільки солома й полова гідні не більш як на поживу худобі, і не мають вони більше надії, що буде в них колись велич більша, ніж та, що в них була. А от пшениця, після кількох виправлень, – тобто, коли мелють її, і просіюють кілька разів, і додають туди вино та олію, та ставлять у вогонь, – тоді вона підноситься на царський стіл, і гідна того, щоб зробити з неї приношення Творцю. А вся честь, котра може й належить соломі та полові, в тому, що вони служили пшениці. Вони зрощували та живили її, – тобто, брали харчування з землі й доставляли його до зерен. І оскільки почувається ними як тягар та ноша, – те, що зерна пшеничні сиділи в них на плечах, – то й вважаються вони як раб, що служить цареві, та як рабиня, що служить своїй господині.

Але ж перед молотьбою, тобто, до закінчення, неможливо з’ясувати істинність і певність дійсності як такої, а кожний судить по собі, тобто кожний стверджує за своїми відчуттям. І зважати на правду, не дивлячись, що це може спричинити якесь приниження і неприємність, – не дуже й проста річ. Тільки той, хто може розібрати кожну річ на багато складових, – так, що виснує і висвітлить правдивість та істинність цієї речі, а цього треба удостоїтися з небес, щоб не вловитися в тенета себелюбства і не потягнутися за течією всього загалу, потоку, що все змиває.

Виходить, з усього сказаного вище, що важко мені знайти вас самих, без якихось домішок чужих бажань і думок, оскільки всі вони приховують вас, як зрозуміло з притчі про пшеницю.

Проте знайшов я раду душі своїй, на кшталт пори молотьби, згаданої вище, – що тільки вночі, опісля полуночі, коли нічний вітер віє і розкидає купу соломи й полови, і всі вони лежать розкидані по полю як мертві тіла, або як на ліжках своїх в заціпенінні сну, тоді виходять на волю двійко пшеничних зерняток і розбивають серця свої ради Отця свого, що на небесах, і входять у полум’я вогню Тори до вранішнього світла, аж поки приходить час молитви. Тоді душа їхня виходить зі словами Володаря життя, – і тоді я думаю, що час цей є придатним аби втішатися із дорогоцінними перлинами, що палають як спалахи полум’я, бажаючи з’єднатися з громадою Ісраелю за допомогою Оплоту визволення його, “і хто надасть Творцеві…”. І достатньо тому, хто розуміє.

[1] Тора, Шмот, Бешалах, 14:15.
[2] Писання, Теилім, 19:3.
[3] Писання, Ейха, 3:23.
[4] Вавилонський Талмуд, Брахот, 3:2.
[5] Тора, Дварім, Шофтім, 16:19
[6] Тора, Ваікра, Бехукотай, 26:17.

Далі буде…

Також рекомендуємо: “Твердиня, оплот спасіння мого“, “І був вечір, і був ранок“, “Рабаш про категорії “Явков та Ісраель” у внутрішній роботі“.