Рабаш про істинну молитву

Барух Ашлаг (Рабаш)

Справжня молитва

Стаття 11, 1986р.

У Торі сказано: “І ось імена синів Ісраелю, які прийшли до Єгипту… І став у Єгипті новий цар, який не знав Йосефа… І поневолили єгиптяни синів Ізраїлю важкою роботою… І застогнали сини Ісраелю від роботи, і закричали , і вознісся крик їх від роботи до Творця, і почув Творець їхні стогони… “.

Необхідно зрозуміти, що значить “і вознісся крик їхній від роботи до Творця…”. Невже вони не відчували в Єгипті більших страждань, ніж робота? Сенс тут в тому, що всі їхні крики, тобто всі їхні страждання, були тільки від роботи. Сказано також: “…і почув Творець їхні стогони…”, – тобто молитва їхня була почута завдяки стогонам, причиною яких була тільки робота.

Пояснимо це кабалістичним методом. Відомо, що не буде людина працювати на віддачу, якщо немає у неї на це причин, як сказано в Зоар (Книга 8, п.п. 190, 191): “Є дві причини, які спонукають виконувати Тору і заповіді:

1) бажання отримати задоволення цього світу; людина боїться, що, якщо не буде виконувати Тору і заповіді, – покарає її Творець;

2) бажання отримати задоволення майбутнього світу; і оскільки боїться людина, що їй можуть не дати їх, ця друга причина змушує її виконувати Тору і заповіді; і якщо причина, яка змушує людину виконувати Тору і заповіді, походить з егоїзму, тіло її не дуже опирається, адже в тій мірі, в якій вона вірить в нагороду і покарання, – в цій мірі вона в змозі працювати, і кожен день вона відчуває , як ростуть її накопичення; і дійсно, кожен день, проведений у виконанні заповідей та занятті Торою, приєднується до попереднього, і людина відчуває, ніби вона примножує свої статки в Торі і заповідях.

Справа в тому, що головний намір людини – нагорода, і не думає вона про намір, щоб він був “для віддачі”, а вірить в нагороду або покарання, що воздасться їй нагорода за її вчинками.

Тому увесь намір її направлений на справи, щоб були вони правильними в усіх деталях. А якщо не будуть вони правильними, напевно Творець не захоче прийняти її роботу і віддати нагороду за неї. Тому, бачачи свої справи як правильні, їй нема про що більше турбуватися.

І тому все, що хвилює її – це кількість, тобто вона повинна намагатися зробити якомога більше “праведних” справ. І якщо вона знавець Тори, то вона знає, що їй треба все більше заглиблюватися в те, що вона вчить, а заповіді треба дотримуватися ретельніше, щоб все було за Галахою (законом).

Таким чином, ми приходимо до висновку, що люди, які дотримуються Тори і заповідей, бачачи в цьому “підпорядкування вищому управлінню” і заробляючи нагороду в цьому світі і в майбутньому світі, – не мають вони потреби в Творці, щоб дав їм сили дотримуватися Тори і заповідей. Бо в міру їхньої віри в нагороду і покарання, тіло дозволяє їм виконувати всі заповіді, – кожному відповідно до його рівня.

У той же час ті люди, які хочуть працювати на віддачу (альтруїстично), без будь якої винагороди, – хочуть виконувати Тору і заповіді через велич Творця і вважатимуть за велику честь, якщо їм дадуть служити Творцеві, як сказано в Зоар: “трепіт перед Ним – ось головне… …людина возбоіться Господаря свого, бо Він – правитель, головне і першопричина… “.

Є три види трепету перед Творцем.

Страх покарань в цьому світі.
Додатково до цього ще й страх покарань в пеклі.

І обидва вони не є справжнім трепотом, тому що страх цей викликаний не тим, що так заповідав Творець, а власним егоїзмом. І ми бачимо, що корінь тут в егоїзмі, а трепіт – похідне, наслідок, і виникає від егоїзму.

А головний вид трепоту – коли боїться Творця, тому що Він великий і керує всім. Таким чином, велич Творця – причина, яка зобов’язує людину виконувати Тору і заповіді. І тоді це визначається як єдине бажання, – все віддати Творцю, “принести задоволення своєму Творцеві, а не власному егоїзму”.

І тут починається вигнання (ґалут), тобто людині не дають направити свій намір так, щоб робота її була не заради нагороди, тому що це огидно її природі. І хоч людина може змусити себе працювати всупереч згоді тіла, – так само як аскет, що займається самообмеженнями, хоч це і проти природи, – але це відноситься до дій. Тобто у вчинках, які противні бажанням тіла, людина здатна йти вище за розум, що називається “проти бажання тіла”.

Однак вона не може піти проти своїх почуттів і розуму, та сказати, що вона відчуває інакше, ніж вона відчуває. Наприклад, якщо людина відчуває, що їй холодно або їй спекотно, вона не може сказати, що її відчуття не відповідають істині, і змусити себе відчувати інакше, ніж вона зараз відчуває.

Таким чином, коли людина хоче виконувати Тору і заповіді тому, що вона хоче працювати на віддачу Творцю, – природа її тіла така, що не дозволить їй зробити жодного руху, якщо не побачить від цього якогось зиску. І, отже, немає у неї ані найменшої можливості працювати заради Творця, а не заради власної вигоди.

І тут починається вигнання, тобто страждання від того, що скільки вона не працює, вона не бачить ні найменшого духовного просування. Наприклад, якщо людина двадцять років займається Торою і заповідями, то, з одного боку, можна сказати, що вона зібрала статки від цих двадцятирічних занять. Але з іншого боку, вона може сказати, що вже двадцять років виконує Тору і заповіді і ще не досягла здатності працювати на віддачу, а навпаки, – всі її думки та дії ґрунтуються на егоїзмі.

Таким чином, всі страждання та увесь біль, що їх відчуває людина, бувають через те, що вона не в змозі працювати заради Творця, хоче працювати на віддачу, але тіло, яке поневолене нечистими силами (кліпот), не дає їй налаштувати себе на цей намір. І тоді вона волає до Творця, щоб допоміг їй, бо бачить вона, що знаходиться у вигнанні серед нечистих сил, що вони панують над нею, і не бачить можливості вийти з-під їхньої влади.

І тоді молитва її називається істинною, тому що несила людині вийти з цього вигнання без сторонньої допомоги. Але, як відомо, немає світла без судини (клі), – тобто наповнення, без відчуття нестачі, що і є тією судиною, в яку отримують наповнення.

Тому до того, як увійшов чоловік у вигнання і поки не побачив, що сам він не може з нього вийти, – не можна сказати, що його визволять. Бо хоч і просить визволити його зі стану, в якому знаходиться, але це ще не справжня молитва. Бо як він може знати, що не може вибратися самостійно?

І лише тоді, коли він відчує вигнання, він благатиме з глибини серця. Тому що для того, щоб піднялася його молитва з глибини серця, повинні бути дотримані дві умови.

Робота його повинна бути проти природи: тобто він повинен бажати, щоб всі його вчинки були на віддачу, бажати вирватися зі свого егоїзму, – тоді можна сказати, що він відчуває свою недосконалість.
Він повинен намагатися самостійно вирватися зі свого егоїзму, докласти до цього зусилля і переконатися, що не може вийти зі свого стану. Саме тут у нього і з’являється потреба в Творцеві, щоб Він допоміг йому. І тоді молитва його – істинна, бо бачить він, що сам не може нічого вдіяти. І тепер, коли він волає до Творця про допомогу, він знає, що це йде від роботи, як сказано: “І застогнали сини Ісраелю від роботи…”, – тобто тому, що важко працювали, бо хотіли досягти рівня, коли вони зможуть віддавати Творцю, але побачили, що не в змозі вийти зі своєї природи, – тоді лише кричали з глибини серця.

Таким чином, стає зрозумілим сказане: “І знявся крик до Творця через роботу їхню…”, – тобто найбільші страждання, всі їхні стогони, були тільки від роботи, а не з будь-яких інших причин. І закричали, що не в силах самі вийти з власного егоїзму та працювати заради Творця, і це було їхнє вигнання, що заподіює страждання, під владою яких вони себе відчували.

З цього видно, що в єгипетському вигнанні вони заробили судини (келім), тобто бажання, щоб Творець допоміг їм вийти з вигнання. Тільки коли людина бачить, що немає у неї ніякої можливості врятуватися, а лише Творець може допомогти їй, – це і називається істинної молитвою.