Від редакції: Сила потреби в духовному розвиткові призводить до потреби людини у вірі, та, відповідно, до її росту і вдосконаленню по висоті. Основою такого росту є зміцнення наміру у властивості віддачі, – властивості, що поєднує людину і Творця. Така робота є індивідуальною і здійснюється людиною особисто, бо вплив суспільства, зазвичай, може заважати здійснювати її.
Продовження статті Рабаша у перекладі Михайла Гонопольського. Другу частину статті читайте тут.
Барух Ашлаг (РАБАШ)
1985, стаття 37
І виникає тут питання, яке ми ставили вище: що людина здатна зробити, -незважаючи на те, що розуміє все, – що варто працювати заради віддачі, і, все ж таки, немає в неї болю і страждань від того, що вона не може спрямувати намір на “заради віддачі”. Тоді вона повинна знати, що це не означає, що, мовляв, є в неї повна віра в Творця, тільки ось не може спрямувати намір на “заради віддачі”. А повинна людина знати, що бракує їй повної віри. Бо в час, коли є в неї повна віра в Творця, існує щодо нас закон у природі, що “малий анулюється стосовно великого”. Тому, якщо справді була б в неї повна віра у велич Творця, звісно, анулювалася б перед Творцем, і бажала б служити Йому без жодної оплати.
Виходить, згідно з цим, що відсутній тут не хісарон з боку нестачі у людини сили подолати природу, а є тут брак повної віри. При тому, що є в неї (часткова) віра. І довід цьому – (у відповіді на питання:) чи ж не дотримується вона Тори і заповідей? Проте, – не цілковита віра, якими повинні (ми) бути в повній вірі. А саме, – коли вся повнота в тому, що вірять в велич Його. І якщо людина бажає знати, чи є в неї повна віра, то вона може подивитись, наскільки вона гідна працювати заради віддачі, наскільки тіло відміняється перед Творцем. Тобто, коли людина не може працювати заради віддачі, – це вада, але ж є тут хісарон ще більший, і він – основний, а саме, – що бракує їй повної віри.
Однак, що людина може вдіяти, (коли), незважаючи на те, що вона бачить, що бракує їй повної віри, все ж цей хісарон не породжує в неї біль і страждання, від того чого бракує їй. А справжня причина – це тому, що людина дивиться на загал, і бачить, що вони – люди поважні, статечні, впливові, і непомітно, що бракує їм повної віри. Бо коли розмовляють з ними, вони кажуть, що це – лише для видатних особистостей, – і ця їхня думка відома багатьом.
І це – найбільша перепона, бо утворюється бар’єр для людини, аби не могла просуватися вірним шляхом.
І з цієї причини ми потребуємо оточення, тобто спільноти людей, де були б усі однієї думки, – що треба дійти повної віри. І тільки це може спасти людину від поглядів, які побутують у загалі. І тоді кожен підсилює іншого у прагненні прийти до стану повної віри, і (в тому,) що здатний він надати задоволення Творцеві, і що це буде все його прагнення.
Однак, цим ще не вивершилася порада, як дійти відчуття нестачі повної віри. А повинна людина примножувати практичні дії більше, ніж вона є звичною, – як у кількості, так і в якості. І звісно, тіло пручається цьому, і питає: “Чим відрізняється “сьогодні” від “день у день”?” І людина відповідає йому, мовляв: “Я уявляю собі, – як би я служила б Творцю, аби була б у мене повна віра. Тому я бажаю працювати в такому темпі, неначе вже заслужила повної віри”.
Тоді само собою заснувався б у людини хісарон і біль від того, що немає в неї повної віри, бо спротив тіла спричинює, щоби була в людини потреба у вірі. Але ж, звісно, це сказано саме в ситуації, коли вона йде проти тіла, шляхом примусу, коли працює з тілом не за його бажанням.
Виходить згідно з цим, що ці дві дії, – тобто те, що людина виконує більшу роботу, ніж була звичною, і також спротив тіла, спричинюють їй потребу в повній вірі. І цим створюється в неї клі, щоби змогло потім світло вдягнутися у нього. Бо зараз є в людини місце молитви в серці, як згадано вище, – тобто, місце хісарону. І тоді Творець, який є “Тим, хто чує молитву”, дає їй світло віри, за допомогою чого вона може служити Царю “не заради отримання платні”.
І через це зрозуміємо те, що ми запитували: що означає, що на матеріальних кістках викарбувані заслуги і прогріхи. Бо “кістки”, – мається на увазі сутність речі і йдеться про Тору та заповіді, які людина виконує. А вони визначаються як те, що дано нам виконувати в аспекті практичної дії. І до цього немає чого додати, як написано: “Не додавай і не віднімай”.
А на цих діях викарбувані провини і заслуги: якщо людина бажає йти шляхом істини, і робить перевірку своїм діям, – чи вони з наміром “заради віддачі”, чи ні; і якщо вона є людиною, яка любить правду, та не цікавить її, що робить інший, а вона бажає знати, – чи сама вона займається Торою і заповідями “лішма”, чи все – заради власної користі, тоді людина бачить, що вона занурена в себелюбство, і нездатна вийти звідти власними силами.
Виходить, що вона кричить до Творця аби допоміг їй вийти з себелюбства і удостоїтися любові до ближнього та любові до Творця. І “близький Творець до всіх, хто кликатиме Його по-правді”. Тому людина удостоюється злиття з Творцем. Виходить тоді, що на її кістках викарбувані заслуги. Бо Тора і заповіді, які вона виконувала, звуться “категорія білини”, адже з боку практичної дії все “біле”. Тобто все – позитивність, і немає чого додати до них. І тільки після того, як людина зробила перевірку, – вона бачить, що намір її недосконалий. І бачить, що і на діях перебуває тьма, тому що вона – в стані відокремлення, бо немає в неї стану злиття, що зветься “тотожність властивостей”, коли вона робила б усе з наміром віддачі, – а перебуває вона під владою себелюбства.
Виходить, є в людини темрява, яка знаходиться на “білині”, а вона – це “білі кістки”, як згадано вище в словах Зогару. Це означає, що людина бачить, що на Торі і заповідях, які виконувала, перебуває темрява, якою є стан відокремленості від світла. Бо світло, воно – “віддавати”, а вона робить усе заради отримування. І не може людина робити нічого іншого, окрім того, що стосується любові до себе.
Виходить, що її “кістки”, – тобто Тора і заповіді в аспекті практичної дії, – вони – білі, що означає, що дії не бракує нічого, аби було б людині що додати. Лише за допомогою перевірки, яку вона здійснює щодо цієї “білини”, людина бачить, що перебуває там морок. І якщо вона звертає на це увагу, щоби виправити, тому що відчуває біль і страждання від того, що перебуває в пітьмі, і молиться Творцю, щоби допоміг їй витягти себе з себелюбства, – цим вона заслуговує потім (можливість) приліпитися до Творця.
І це називається, що “праведник – заслуги його викарбувані на його кістках”. Бо перевірка, яку людина зробила щодо своїх “білих кісток”, призвела до того, що удостоїться встати у воскрешенні мертвих. Адже “грішники за життя свого звуться мертвими” тому, що вони відлучені від “Життя життів” . Тому, коли вони заслуговують злитися з Творцем, це зветься, що заслужили стан “воскрешення мертвих”.
Між тим, “грішник, – прогріхи його викарбувані на його кістках”, оскільки “грішником” зветься той, хто поки що занурений у себелюбство. Бо “праведник” називається “добро”, а “добро” зветься “віддачею”, як написано “Відчуло серце моє добру річ, кажу я: “Дія моя – Царю”. І сенс цього: що це – “добра річ”? – коли можу сказати: “Дія моя – Цареві”. Тобто, коли всі дії людини, вони – Творцю, а не для власної користі.
Тому, “хто має добре око – той благословиться”. І ті люди, які мають Тору і заповіді в аспекті дії, виконання, що є категорією “ецем” (івр.: 1. кістка, 2. сутність), бо ж Тора і заповіді дані з вуст Творця, щоби виконувати їх, – то це зветься “білі”, тому що не існує щодо дій ніякого хісарону, як написано: “Не додавай і не віднімай”. Тому вони, “кістки” її, – білі, як сказано вище.
І гріхи людини викарбувані на її кістках, які є білими, тому, що не робила перевірки своїх дій, – чи вони заради віддачі, чи ні, – і покладалася на загал, на те, як вони виконують Тору й заповіді. А вони кажуть, що працювати в ім’я Творця – це робота, яка стосується видатних особистостей, і не кожна людина повинна йти цим шляхом, – дбати, аби виконувати свою роботу з наміром “заради віддачі”.
І це називається “судження хазяїв”. Але ж “судження Тори” – воно інше, як відомо: “судження хазяїв протилежне судженню Тори”. Бо погляди хазяїв такі, що тим, що людина займається Торою і заповідями, – маєтність її зростає і поширюється, тобто – вона стає ще більшим хазяїном. Це означає, що все, що людина робить, уходить в себелюбство.
Але думка Тори така, як висловилися кабалісти про уривок “Людина, коли помре в наметі…”. Сказали: “Тора існує лише в тому, хто вмертвляє себе за неї”. Що означає: вмертвляє свою сутність, тобто себелюбство людина вмертвляє. Якщо так, – немає в неї аніякої маєтності, бо немає “хазяїна”, якому могли б ми приписати майно, оскільки вся спрямованість людини – тільки віддавати, а не отримувати. Виходить, що людина анулює свою сутність.
Таким чином, “грішник, – прогріхи його викарбувані на його кістках” тим, що не йшла людина шляхом Тори. Бо Тора зветься “чорне на білому”, за словами Зогару, який говорить, що заслуги людини викарбувані на її кістках тому, що кістки – вони білі, а чорне писання не пізнається інакше, як тільки з білого.
Як Тора, – тобто якщо є біле, що означає, що людина виконує Тору і заповіді, тоді можна сказати, що людина, – або як Тора, бо є в неї чорне на тлі білого, і в такому разі вона намагається прийти до злиття, – або ж залишається з білими “кістками”, і не написано на них нічого. Тому ж і називається “грішник, бо прогріхи його викарбувані на кістках його”. Але ж ті, що не мають білини, – не мають Тори і заповідей в аспекті практичної дії, – вони не належать до категорії (стану) “грішник”, а належать до категорії “тварина”…
Завантажити Зібрання творів Рабаша (поки що) російською мовою можна тут.