Від редакції: Основою руху у будь-якій справі, а особливо – в духовній роботі, є потреба й прагнення, воля до реалізації замисленого. Цей стан визначається в кабалі словом “хісарон”. Оскільки природний хісарон до духовного в людині явно не виражений, зусилля з розвитку такої потреби – основна умова духовного росту. І головним інструментом, за допомогою якого досягається цей розвиток, є молитва.
Продовження статті Рабаша у перекладі Михайла Гонопольського. Першу частину статті читайте тут.
Барух Ашлаг (РАБАШ)
1985, стаття 37
І з цього зрозуміємо те, що сказали кабалісти (Тааніт[1], 2, 71): “Любити Творця вашого і служити Йому всіма серцями вашими”. Що це за робота, яка в серці? Можна сказати, що це молитва. Але треба зрозуміти, – чому вилучили (поняття) “молитва” з простого сенсу? Адже в звичаях світу – воно так, що коли людина бажає чогось від іншого, аби дав їй, вона просить в нього вустами, як написано: “Бо Ти чуєш молитву кожних вуст”. Тож чому сказали, що молитва зветься “роботою в серці”?
Проте, сказано вище, – “молитва” називається хісарон. І ніякий хісарон не виявляється у вустах людини, бо відчуття її пізнаються в серці. Тому, якщо людина не відчуває хісарону в серці, те, що випускає з вуст, – не враховується. Бо, скажімо, й насправді бракує їй того, чого вона просить вустами. Але наповнення, яке вона просить, повинно увійти до місця хісарону, яким є серце. Тому сказали кабалісти, що “молитва має бути з глибини серця”, а значення (виразу) “з глибини серця”, – що все серце відчуватиме хісарон, те, що людина просить.
Як відомо, “світло та клі” називаються “хісарон і наповнення”. І світло, яке є наповненням, ми відносимо до Творця. А клі, яке є хісароном, – ми відносимо до створінь. Якщо так, – людина має приготувати клі, аби Творець надав туди світло. Інакше не буде місця для світла. Тому в час, коли людина просить Творця, аби допоміг їй, щоб змогла вона спрямовувати свої дії наміром “заради віддачі”, – з’являється тіло і питає її: “Для чого ти молишся цією молитвою, – чого тобі бракує без цього?”.
Тому нам треба вчитися і студіювати книги, які говорять про необхідність роботи у віддачі, доки людина зрозуміє і відчуватиме, що якщо не буде в неї цього клі, – вона нездатна заслужити, щоб увійти у святість. І не дивитися на загал, де говорять, що головне – це практична дія, і тільки тут треба докласти всю енергію. Що виконання заповідей і встановлення часів вивчення Тори, – те, що ми робимо, – цього вже достатньо для нас.
А треба робити всі дії Тори і заповідей для того, щоби вони привели нас до наміру заради віддачі. А потім, коли вже є в людини повне розуміння, наскільки це необхідно для неї, – працювати заради віддачі, – і (коли) відчуває біль і страждання від того, що немає в неї цієї сили, тоді називається, що є в неї вже про що молитися, – про роботу в серці. Бо серце відчуває те, чого бракує йому.
Тоді на цю молитву приходить відповідь. Тобто, – дають людині згори цю силу, і вона вже може спрямовувати намір на “заради віддачі”. Бо тоді є вже в неї світло і клі. Але ж що має людина робити, коли після усіх зусиль, що старалася і трудилася, все ж таки, ще не відчула від того, що не може віддавати, хісарон в аспекті болю і страждань? Тоді є порада, – просити в Творця, щоби дав їй клі, яке зветься “хісарон до того, чого не відчуває”, – і вона, наче втратила свідомість, і немає в неї ніякого болю від того, що не може віддавати.
Виходить, людина може горювати та відчувати страждання від хісарону через те, що немає в неї хісарону, – тобто що не відчуває, наскільки вона віддалена від святості, і груба – до цілковитої матеріальності. І не розуміє, що життя, яким вона живе, та прагне наповнити матеріальні потреби, – не має воно більшої вагомості, ніж в решти тварин, на яких вона дивиться. І якби звернула б людина увагу, – наскільки вона є подібною до них, з усіма їхніми потягами, (то пізнала би, що) немає іншої різниці, як тільки в хитрості, яка є в людини, – коли може використовувати іншого, а тварини не настільки розумні, аби могли б використовувати іншого.
І буває іноді, що навіть коли людина вивчає Тору і виконує заповіді, – не в змозі вона згадати в час виконання заповіді, чи в час, коли вчить Тору, що треба набути зв’язку з Творцем від того, що займається Торою та заповідями. І вони здаються їй неначе порізненими речами, – тобто Тора і заповіді – це одна річ, а Творець це для неї – щось інше.
І якщо людина сумує про те, що немає в неї ніякого відчуття хісарону, – що вона тим схожа на тварин, – це також зветься “робота в серці”. І це називається “молитва”. Іншими словами, через це почуття суму вже є в неї “місце” отримати наповнення від Творця, – щоби дав їй відчуття хісарону. А воно – є клі, і Творець може наповнити це клі світлом.
І цим зрозуміємо те, що ми запитували, – чому молитва, вона – в серці, а не в устах. Бо молитва зветься “хісарон”. А про нього не можна сказати, що є в людини “хісарон в устах”, а хісарон – це чуття серця.
А тепер маємо ми з’ясувати, який сенс того, про що ми запитували, – що сказано: “Заслуги й прогріхи викарбувані на кістках”, і з кісток людина може чи встати у воскрешенні, чи, – хай омине! – ні. І Зогар уподібнює кістки, які є білими, тим, що вони схожі на Тору, яка є “чорне на білому”, і чорне – це категорія пітьми, а біле – це категорія світла.
І треба пояснити питання кісток, – те, що вони білі, і тому записані на них заслуги та прогріхи. Отже, в справі роботи на Творця маємо пояснити, що те, що людина займається Торою і заповідями, – це зветься “кістка” (також – “сутність” (івр.). А головне в Торі і заповідях це категорія “біле”. Бо те, в чому немає хісарону, називається “біле”. І оскільки до дій, які виконує людина, немає чого додати, бо про це сказано: “Не додавай і не віднімай”, – тому звуться її заняття Торою і заповідями словом “кістки”. І вони білі, і на них викарбувані заслуги і провини людини.
Але ж якщо людина робить потім перевірку своїм діям:
– на якій “причині” вона будує свою основу, тобто, що то за причина, яка зобов’язує її займатися Торою і заповідями, і що то за намір, який вона зосереджує під час виконання дій;
– чи намагається вона бачити, – чи й насправді вона виконує свої дії “в ім’я небес”, – тобто аби надати насолоду Творцю,
тоді людина може бачити правду, – що перебуває вона в тій же природі, що й народилася, яка зветься “отримує заради отримання”, і не бажає займатися Торою і заповідями без жодної оплати.
А справжня причина того, що людина не може вийти зі своєї природи, – це через те, що вона не бачить необхідності у зміні своєї натури, що відбита в ній та яка зветься “себелюбство”, і в прийнятті на себе любові до ближнього, аби прийти до любові до Творця. Бо людина відчуває, що бракує їй любові від оточення, в якому вона перебуває. Тобто, щоби родина любила її, і мешканці її міста тощо. І який зиск вона матиме з того, що любитиме Творця? І, також, – який зиск вона матиме з того, що любитиме своїх товаришів? Чи ж не дивиться людина завжди на прибутки в тому, що стосується любові до себе? Тому, – як вона може звільнитися від цієї любові?
А якщо людина запитає себе: чому вона виконує Тору і заповіді в аспекті практичної дії, і скрупульозна у всіх їхніх деталях й подробицях, то вона пояснить собі, що це ж вона набула властивості віри через виховання. Бо за методикою виховання, починають наставляти людину займатися Торою і заповідями “ло лішма”, як пише Рамбам[2] (завершення “Гілхот тшува”[3]). Виходить, що прийняла на себе (обов’язок) вірити в Творця та виконуватиме святу роботу, а натомість вона отримає платню в цьому світі та в світі прийдешньому.
І тому кажуть людині, що справжня робота це вірити в Творця, який дав нам виконувати Тору і заповіді. І за допомогою цього удостоїмось прийти до тотожності властивостей, яка зветься “злиття з Творцем”. Мається на увазі, що людина має вийти з себелюбства, і прийняти на себе любов до ближнього. І в мірі, в якій вийшла з себелюбства, – в цій мірі вона може удостоїтися повної любові. Інакше людина перебуває у відокремленні, як сказав (Бааль Сулам) у (коментарі) “Сулам” (“Передмова книги Зогар”, сторінка 138): “Бо закон такий, що не може створіння дістати зло від Нього, благословенний Він, відкрито, бо це – вада щодо слави Творця, якщо створіння пізнаватиме Його як такого, що коїть зло. Адже це не личить Тому, чиї дії є досконалими. І тому в час, коли людина відчуває зло, – в тій же мірі перебуває на ній невіра в Його управління, – хай омине! – і вкривається від неї Той, хто діє, благословенний Він, що є найбільшою карою в світі”.
І якщо людина чинить самоаналіз, і знає правду, – що Тора і заповіді повинні бути заради Творця, і відчуває, наскільки вона є віддаленою від правди, то через вдивляння вона починає відчувати біль і страждання: як це увесь час вона йде неправильним шляхом, щоби називатися “служитель Творця”? Бо вся її робота була задля власної користі, а це зветься “служить собі”, і це – шлях усіх тварин, але ж це не личить категорії “людина”.
Виходить, що через ці страждання людина дістає клі, тобто хісарон, як сказано вище. І оскільки бачить, що нездатна вона вийти з себелюбства власними силами, бо немає в неї сил йти проти природи, то порада така: просити Творця, щоби Він допоміг їй, як сказали мудреці: “Тому, хто приходить очиститись, – допомагають йому”. Виходить, що є тоді в людини можливість наповнення хісарону, “бо немає світла без клі”, як сказано вище.
[1] Тааніт (Піст) – один з трактатів Вавілонського Талмуду.
[2] Рамбам – рабі Моше бен Маймон, кабаліст і законовчитель поколінь, працював у 12 ст., переважно у м. Фостаті (Єгипет).
[3] “Гілхот тшува” (Закони повернення) – один з розділів книги Рамбама “Мішне Тора”.
Завантажити Зібрання творів Рабаша (поки що) російською мовою можна тут.